Дата публикации записи:

28 Ноябрь, 2013 в 20:58

Батько для підлітка: значення та роль

Тут мені хотілося б нагадати татам, що не всі діти розвиваються однаковими темпами. Якщо сусідська дитина активно щось робить, це не означає, що ваша — неодмінно повинна чинити аналогічно. Вони всі різні. Досить часто у хлопчика, якого виховує батько, що знає відповіді на всі запитання, але жорстоко поводиться із сином або синами, може з’явитися страх своєї невідповідності до образу ідеального чоловіка або «справжнього» чоловіка.

Пригадайте себе в його віці. Якому синові не хочеться, щоб батько був ним задоволений і міг пишатися? Але як цього досягти, якщо вимоги батька неможливо задовольнити?

Насправді страх — абсолютно природне почуття, що є складовою інстинкту самозбереження людини, і тому почуття страху відсутнє тільки у психічно хворих людей.

Ви повинні знати, що підліток, який неспроможний відповідати вимогам батька, з часом заглиблюється в себе. Такі хлопчики грають у комп’ютерні ігри або починають шукати собі друзів за допомогою Інтернету, оскільки бояться бути самими собою і відмовляються виявляти ініціативу, через побоювання припуститися помилки, черговий раз бути осміяними та ображеними з боку домінуючих дорослих. Такий страх може бути спричинений не обов’язково батьком, його може спровокувати постійне приниження підлітка вчителем або вчителькою. Іноді подібний страх може підштовхнути підлітка до скоєння самогубства.

«А у нас було так»: розповідає Євгенія

Коли нашому синові виповнилося чотирнадцять років, він перестав нас слухатися. Чоловік постійно його сварив, декілька разів лупцював, але все даремно. Я намагалася не заважати, оскільки вважала, що сина, в першу чергу, повинен виховувати батько.

Одного разу, коли чоловік був у відрядженні, син з’явився додому напідпитку. Я підійшла до нього і запитала: «Синочку, навіщо це?» Тоді Дмитро дуже агресивно відповів: «Вам із батьком на мене начхати! Ви хочете, щоб я був таким, як вам хочеться, а мої бажання та небажання вас не цікавлять. А хлопці мене поважають!»

Син заснув, а я все сиділа й думала, як повестися. Уранці я сказала йому: «Знаєш, сину, я упродовж ночі думала і вирішила, що ти правильно на нас гніваєшся. Ні, нам не байдуже, що буде з тобою. Але ми за звичкою дивимося на тебе як на малюка. А ти вже не маленький і повинен сам вирішувати, що тобі робити зі своїм життям.

Я вірю, що ти зможеш зробити правильний для себе вибір.

Я буду рада, якщо захочеш зі мною обговорити це, але виховувати тебе як малюка я більше не буду».

Протягом того місяця, коли чоловік був відсутній, ми налагодили з Дмитром стосунки. П’яним я його більше не бачила.

Коли чоловік повернувся з відрядження, я розповіла йому про те, що відбулося, і ми разом ще раз домовилися про тактику спілкування з Дмитром, який так швидко подорослішав. Чоловік почав поводитися із сином, як рівний із рівним, і запросив у вихідні їздити з ним «на заробітки»:

«І справи навчишся, яка, можливо, стане колись у пригоді, і грошей заробиш».

Від того часу, як тільки настають вихідні, чоловік із сином вирушають на заробітки. І сварки минулися, і випивка для підняття авторитету виявилася не потрібною. І справді, про що хлопцеві турбуватися, якщо його дорослі чоловіки прийняли в бригаду, як рівного?

Іноді ми навіть і не здогадуємося, яку серйозну аналітичну роботу проводять наші хлопчики. Ми навіть не усвідомлюємо, що підлітки в ранній юності стають філософами і намагаються почути від нас не «наближені до реальності» відповіді, а думки про те, «що таке життя».

«Зі мною було так»: розповідає Сергій

Субботний вечер на исходе.

В закрытой церкви гасят свет.

В крови отчаяние бродит.

Молюсь, но утешенья нет.

Пустынных улиц гулкий ужас

Толкает двигаться вперед.

Проходи все темней и уже,

И давит низкий неба свод.

В глуби метро, в тоннелях гулких

Меня спасение не ждет.

Попытка бегства — не прогулка.

Мечта о крыльях — не полет.

И ни на миг не отпускает

Земная быль, земная боль.

Живем, но разве кто-то знает,

Свою ли ми играем роль?

Ці вірші я написав, коли мені виповнилося чотирнадцять.

Я добре навчався, у мене було багато друзів. Усе було добре, але мені так кортіло дізнатися, хто я, навіщо я народився і живу. Я вже тоді був упевнений у тому, що благополуччя нашого світу залежить від благополуччя кожного з нас.

Але я ніяк не міг розібратися, у чому ж полягає моя роль, що я повинен зробити для світу. Я багато читав, але не знаходив у книгах відповідей на всі свої запитання. Більшість моїх друзів не ставила таких запитань, на які я намагався знайти відповідь, і радили мені «не перейматися». Але я не міг Я повинен був знайти істину.

Я намагався поспілкуватися з матір’ю, але вона говорила мені, що всі люди просто живуть, працюють і виховують дітей. Мене все це, природно, не влаштовувало. Ну живуть, ну працюють, а де ж велика мета?

Бабуся переконувала мене в тому, що найважливіше — це здобути професію і стати фахівцем у своїй справі. Звичайно, я з нею погоджувався. Відмінний фахівець багато може зробити для людей і для світу. Але я все ще не міг обрати професію. Для мене дуже важливою була думка батька, але він не часто спілкувався зі мною, оскільки завжди був зайнятим. Мій тато — директор зі збуту у великій фірмі аудіо- та відеотехніки. Нарешті, в якийсь із вихідних, коли вся сім’я зібралася разом, і ми відпочивали після обіду, я поставив батькові свої запитання. І почув від нього, що найважливіше — щоб мою роботу гідно оплачували. Це мене дуже приголомшило, оскільки тоді я більше піклувався про благо людства, про ідеальну будову світу, а тут.„ Саме тоді я цілком розчарувався в батьковій Я настільки був сердитим на всіх дорослих, що зважився посперечатися з нашим учителем історії. Він відповів мені, що мої ідеї дуже цікаві, але є значно ширшими за тему уроку і запропонував продовжити спілкування після закінчення уроків. Ми сперечалися декілька годин. Ця суперечка започаткувала в нашій школі дискусійний клуб для старшокласників. Усе це відбулося завдяки Володимирові Абрамовичу, який готовий був підтримати будь-які теми дискусій, але висунув певні умови. Ці умови сприяли тому, що ми непомітно навчилися культури суперечки та ораторської майстерності. Ми навчилися слухати одне одного і не вважати неприйняття ідеї неприйняттям особистості. Ми навчилися розбиратися в собі і розуміти себе.

Ми з вами вже декілька разів говорили про те, що для хлопчика є справжнім випробуванням розлучення батьків, особливо коли він перебуває в перехідному періоді.

И я

Живу в своих мечтах,

Не опуская глаз

На мир, где плен, тоска и страх

Подстерегают нас.

И я не раскрываю глаз,

Как не расшториваю окон,

И погружаюсь в сладкий кокон Небытия.

Автором цього вірша є тринадцятирічний хлопчик, який важко переживав розлучення батьків. Він був токсикоманом і мав невдалу спробу суїциду. На щастя, він зміг пережити кризу, але потребував серйозної допомоги з боку батьків, які об’єдналися заради сина, і професійного психотерапевта.

«А у нас було так»: розповідає Єлизавета

Коли Дані виповнилося 10 років, ми з чоловіком розлучилися. Останні чотири роки ми тільки те й робили, що сварилися, оскільки Тимурові неможливо було догодити. На його думку, я абсолютно все робила не так: не так готувала їжу, не так виховувала сина, не так виглядала.

На додачу до всього він запросив мене із сином до кафе, щоб познайомити із чарівною молоденькою дівчиною, яку він представив нам як кохану жінку і майбутню дружину.

Він також сказав Дані, що сподівається на його розуміння і на те, що син після розлучення житиме з ним.

Даня зростав спокійним, ввічливим хлопчиком. Я була майже впевнена, що він не знає матюків. Але тут Даня підхопився і не сказав, а прокричав батькові в обличчя такі слова, які шокували всіх відвідувачів кафе. Данько залишив кафе, і я теж. Звичайно, син бігав швидше, і до того моменту, коли я вибігла на дорогу, він уже лежав на проїжджій частині. На щастя, водій устиг помітити хлопчика, який буквально стрибнув під колеса його автомобіля, і намагався його об’їхати. Уникнути зіткнення не вдалося, але Данька зачепило тільки ліве крило машини, а тому він отримав легкі ушкодження: струс мозку, перелом руки і двох ребер, а також численні подряпини.

А потім розпочалися всі наші нещастя… Зі школи до мене почали надходити скарги на те, що Данило прогулює уроки. Улюблені шахи припали пилом. Тепер він спілкувався тільки з якимись дивними хлопцями. З’ясувалося, що у віці тринадцяти років мій син став токсикоманом. Тепер ми з ним повсякчас воювали і сварилися. Життя перетворилося на кошмар. Нарешті вранці сьомого березня я повідомила синові, що він такий же зрадник, як і батько, і що краще було б, якби він відразу погодився жити з батьком.

І пішла на роботу. Передсвятковий день — короткий. Настрою святкувати Восьме березня на роботі, серед щасливих людей, у мене, певна річ, не було, тому я повернулася додому.

У квартирі було тихо. Я зайшла в кімнату до Данила. Він лежав у ліжку і спав, тільки чомусь одягнений і в кросівках. А на грудях у нього лежали ці вірші. Я доторкнулася до нього і мало не збожеволіла, тому що вирішила, що він уже помер та охолонув. Викликала «швидку». Виявилось, Данько випив усі мої снодійні пігулки і, якби я повернулася додому трохи пізніше, допомога була б марною. Нам пощастило з психотерапевтом, який працював у лікарні, до якої потрапив Даня.

Олена Володимирівна мала розмову зі мною, з Данилом, а потім викликала Тимура. Уже не знаю, які вона для нього знайшла слова, але в палату до сина ми увійшли разом, і перше, що зробив мій колишній чоловік,- попросив у мене й Данька вибачення за весь той біль, якого він нам завдав. Я теж попросила у сина вибачення за вранішні слова і за те, що дуже часто гнівалася на нього.

Загалом, ми втрьох після цього значно змінилися. Протягом двох останніх років у Дані все нормалізувалося і в школі (хоча відмінником йому, звичайно, не бути), і вдома. Ми з ним живемо мирно і дружно, з батьком він час від часу зустрічається. Але віршів більше не пише. І хвала Богові!

Вірші, які ви прочитаєте нижче, написані п’ятнадцятирічним хлопчиком у досить складний період його життя: шлюб батьків розпався у нього на очах, батько став інвалідом. Але саме завдяки батькові, який устиг свого сина запевнити у власних силах, хлопчик не тільки гідно пережив свою депресію, але й допоміг батькові стати на ноги.

«Зі мною було так»: розповідає Костянтин

Я хочу раствориться в дожде,

В стену ливня войти и растаять.

Утомительна мелкая маять

И стояние на рубеже.

В стену ливня войти и растаять,

Зашагнуть за зеркальную гладь,

Среди всех отражений поймать

 То, что верно меня отражает.

Утомительна мелкая маять

И наплывы тоски неземной;

Жизнь играет безжалостно мной,

Но ее я не в силах оставить.

Да, стояние на рубеже

Пострашнее падения в пропасть:

Нерешительность наша и робость,

Словно пугала на меже.

Жизнь корежит меня и ломает,

Топит в страхах и вязкой нужде

Хорошо бы, как капля в дожде,

В стену ливня войти и растаять.

Цей вірш я написав у віці п’ятнадцяти років. До цього часу мій батько після автокатастрофи став інвалідом і втратив високооплачувану роботу, усе це серйозно позначилося на рівні життя сім’ї та атмосфері в ній. Мати дуже багато працювала і майже цілодобово, а коли з’являлася вдома, то не приховувала свого роздратування тим, як змінилося наше життя.

Перші півроку мені часто хотілося накласти на себе руки. Мене зупиняло тільки те, що батько завжди мені довіряв, уважав розумним та самостійним. Він піклувався про мене, але не заважав мені зростати і бути собою. Мені здавалося, що тепер я повинен подбати про батька. Але як? Лікування потребувало значних коштів, а хто візьме на роботу неповнолітнього, та ще й без освіти? Упродовж року багато з тих, кого я наївно вважав своїми друзями, абсолютно віддалилися від мене. Усі, крім Сергія.

Тепер я спілкувався з ним значно частіше і дивувався тому, як не розумів раніше, що він справжнісінький з-поміж усіх моїх друзів. Його батько працював майстром в автосервісі. Микола Іванович був обізнаний щодо моєї домашньої ситуації і допоміг знайти мені роботу: мене зарахували учнем колориста.

Після закінчення школи я вступив до інституту і продовжував працювати. Власник фірми зрозумів мене і дав кредит, таким чином я зміг сплатити за операцію, якої потребував батько. Після операції він швидко одужав і незабаром повернувся до колишньої роботи і того рівня достатку, який був раніше, отже необхідність труїти мої легені акриловими фарбами зникла. Ми допомогли один одному пережити відсутність матері у сім’ї. Тепер ми впевнено дивимося в майбутнє.