Дата публикации записи:

28 Ноябрь, 2013 в 11:30

Виховання в одностатевій сім’ї

Не заплющуватимемо очей на існуюче явище: гомосексуальні пари виховують дітей, які є рідними дітьми одного з партнерів від «класичного» шлюбу. Зізнаюся, мені особисто не доводилося бути знайомою з таким явищем у житті, тому я скористалася думкою своїх колег із США. Нижче наведено уривки з розповіді про дослідження, проведене психологом із Сан-Франциско Пеггі Дрекслер1, яка виявила, що хлопчики, виховані лесбіянками, зростають мужнішими, ніж хлопчики, виховані в різностатевих сім’ях.

Із 1996 року я вивчала життя та характери 16 хлопчиків підліткового віку, які зростали в сім’ях лесбіянок. Я порівнювала їх із 16 хлопчиками з гетеросексуальних сімей.

Я розмовляла з ними тривалий час, спостерігала, як вони граються і спілкуються зі своїми братами та сестрами, друзями і матерями. Їхні матері давали мені інтерв’ю. Це були сильні, досвідчені жінки середнього класу. (Деякі з них були біологічними матерями своїх дітей, решта були «соціальними матерями».) У жодного з цих хлопчиків не було вдома батька, але в житті кожного з них був присутній чоловік — тренер, дядько, сусід, спортсмен або відома історична особа,- який був для них «рольовим» прикладом. Прихильники традиційної сім’ї постійно ставлять запитання: «Як хлопчик може стати чоловіком, якщо в його домашньому оточенні відсутні чоловіки?» Можливо, це головне питання, навколо якого точаться суперечки в Америці.

Тим часом, поки тривають суперечки, сини лесбіянок демонструють відмінний приклад того, як можна зростати без батька.

Познайомившись із Недом та іншими хлопчиками з лесбійських сімей, я зазначила, що всі вони будують свій хлоп’ячий світ, зважаючи не на соціум, а згідно з якоюсь природженою мужністю. Семирічний Стівен, син Ханни та Керол, знає свого батька, але спілкується із ним рідко. Стівен обожнює бейсбол, грає сам, збирає спеціальні картки і ходить разом із Керол на матчі за участю «Giants». Восьмирічний Карл, батько якого проживає в іншому штаті, любить будувати складні космічні кораблі з конструктора «Лего» та бігати наввипередки зі своїми однокласниками або друзями з групи продовженого дня. Нед, Стівен, Карл та інші хлопчики, з якими я спілкувалась у процесі дослідження, спростували думку, що хлопчики, які зростають у жіночому оточенні, стануть розпещеними і нездатними жити в звичайному хлоп’ячому світі з його цінностями.

Та все ж таки, невже хлопчикові не потрібен справжній чоловік як приклад для наслідування?

Кожний із хлопчиків, з якими я спілкувалася, мав свій приклад для наслідування. Генрі з дев’ятирічного віку почав наслідувати вихователя з групи продовженого дня. Коли мати забирала його додому, Генрі обхоплював ногу вихователя і не хотів з ним розлучатися. Згодом хлопчик підріс, перейняв деякі риси свого наставника: наслідував його жести, учився носити капелюх, як він, тощо.

Якщо дитина спроможна «сконструювати» собі такого батька, якого хоче, то всі запевнення психіатрів та соціальних працівників про те, що відсутність батька призводить до соціальних і психічних проблем, не відповідають дійсності.

Коли хлопчики уявляють, що було б, якби поруч із ними перебував батько, багато хто одразу говорить, що він, напевно, був би «суворим» із ними.

Батько кращого друга Кенні, Йана, завжди хотів стати професійним гравцем у гольф, але так і не став ним. Зараз він змушує Йана практикуватися у грі щодня. «Я б не хотів мати такого батька,- повідомив по секрету мені Кенні.- Він не дозволяє Йанові бути собою. Я маю більшу свободу вибору, ніж він: можу грати у футбол, бейсбол та американський футбол. Йанові доводиться постійно грати у гольф». Хлопчики, які зростали в лесбійських сім’ях, меншою мірою піддаються терору з боку батьків, вони легше інтегруються у постфеміністську культуру, що схвалює відвертість.

Чи дійсно діти з різностатевих та гомосексуальних сімей принципово нічим не відрізняються?

Без сумніву, хлопчики, які зростали в лесбійському оточенні, більшою мірою є схильні до самоаналізу. Моє дослідження підкріплюється результатами, здобутими психологами Велорі Мітчеллом і Енн О’Коннелл. Хлопчики і дівчатка, які зростали в сім’ях геїв або лесбіянок, краще передають свої відчуття та виявляють більше співчуття до людей, не схожих на них. Можливо, через дискримінацію, яку вони відчувають на собі, сини лесбіянок зростають чуйнішими. Хлопчики, за якими я спостерігала, здалися мені серйознішими та глибшими у своєму ставленні до життя.

Коли Генрі розповів мені історію про Давида та Голіафа, він закінчив її словами: «Мені подобається стратегія Давида.

Я маю на увазі, що Голіаф — один із тих хлопців, які виходять на вулицю і починають задиратися. Давид же розмірковує над ситуацією, використовуючи свій розум і могутню силу».

Ще одним нагальним питанням, пов’язаним із проблемою виховання в одностатевих сім’ях, є питання про те, чи не виростуть діти геями?

І тут діти виявляють мудрість, що є непритаманною для їхнього віку: «Я ще замалий, щоб думати про це, — відповів мені Кенні.- Я зрозумію, гей я або «натурал», коли стану старшим». Якщо ми вважаємо, що гомосексуальність — це не вибір і не орієнтація, які викликають жаль, то можна заспокоїтися та припустити, що ці молоді люди розберуться в собі самостійно.

У лесбійських сім’ях для хлопчиків немає нічого забороненого, це також стосується вивчення своєї сексуальності. Незважаючи на природжені чоловічі риси, що так плекають їхні матері, вони вчаться мови емоцій, про яку наші сини раніше і не чули. Інакше кажучи, вони розпочинають доросле життя з цілковитим бажанням знайти в ньому своє місце.