Дата публикации записи:

28 Ноябрь, 2013 в 11:19

Дитячі страхи

«Типові» — не означає, що вашій дитині доведеться їх відчути, але про те, що таке цілком можливе, а головне, про причини виникнення страхів, краще, звичайно, знати.

Досить часто діти віком 4-7 років страшаться позбутися батьків. Причому бояться не стільки того, що ми помремо, скільки того, що ми розлучимося. Цей страх виявляється переважно в повних сім’ях.

У неповних же сім’ях, де батьки вже розлучилися або сина виховує мати-одиначка або вдова,- на першому місці може опинитися страх смерті.

У цьому віці діти вперше мають справу зі страхом смерті. Вони починають розпитувати нас про смерть, про те, що відбувається, коли люди вмирають. Їх дуже турбує, чи не можуть вони самі померти. І бояться, що помремо ми. Адже ми, на їхній погляд, вже достатньо старі, щоб перейти до іншого світу. Як і на всі дитячі запитання, на це також найкраще відповідати чесно. Але так, щоб дитина заспокоїлася, оскільки дізналася б, що люди вмирають приблизно в сторічному віці, тобто в глибокій старості, до якої нам ще дуже далеко. І що дитячі хвороби не призводять до смерті.

У сім’ях, де хлопчики отримують достатньо розуміння та підтримки, страх смерті не збільшується. У сім’ях же, де не прийнято розміркувати з дитиною, де їй говорять: «Нічого тут боятися, що за дурниці!» і таким чином тему вважають вичерпаною, дітям нерідко сняться кошмари з монстрами, вбивцями та катастрофами. Небажано саме в цьому віці дозволяти дітям перегляд програм новин, що сповнені подробицями злочинів, вбивств і катастроф, а також фільмів-жахів та фільмів-катастроф.

У дитини можливим є страх припуститися помилки. Але він виникає та укорінюється тільки у тих дітей, чиї батьки не уникають нагоди розкритикувати дитину та її обмежені вміння, але забувають похвалити за те, що вона зробила як слід. Як наслідок надмірної вимогливості батьків та схильності до досконалості у дитини може повністю заблокуватися природна ініціативність. Тобто дитина вважатиме за краще нічого не чинити через побоювання зробити погано, припуститися якогось промаху або помилки. Таким дітям досить важко на початку навчання в першому класі, оскільки пасивність жодною мірою не сприяє успіху в навчанні.

Якщо ж батьки визнають за дитиною право на помилку, то вона навіть і не підозрює, що помилок можна боятися.

Помилятися — це так природно! Тільки той, хто нічого не робить, ніколи не помиляється. Утім, він якраз і припускається найстрашнішої помилки, залишаючись осторонь від діяльності, а отже, від життя.

Відомий педагог Шалва Амонашвілі, працюючи з ше-стирічками, завжди в певний момент припускався на дошці помилки, щоб учні його виправили і переконалися, що дорослий іноді помиляється.

Страх помилки може поступово перейти в прояви педантизму, коли дитина буде постійно перевіряти, чи вимкнула вона воду після того, як помила руки. Вона може прокинутися вночі і розбудити вас запитанням, чи не забули ви покласти їй у ранець спортивну форму, фарби або матеріали для уроку праці.

Страх запізнення - різновид страху помилки. У цьому випадку дитина перед відповідальним заходом буде погано засинати, може прокидатися вночі, ставлячи запитання, чи не проспали ви. Оскільки діти цього віку мають нечітке уявлення про години і хвилини, то син може розлютити вас тим, що кожні 5 хвилин запитуватиме, чи не запізнилися ви до школи, або до спортивної секції, або на новорічну ялинку.

Був час, коли мій син постійно хвилювався, аби нікуди не запізнитися. Це перетворилося в нього на якусь нав’язливу ідею. І тоді я вирішила влаштувати зразково-показовий день запізнень.

Ми запланували на неділю поїздку до хрещеної у Всеволозьк.

Від міста недалеко, але нам потрібно доїхати спочатку автобусом до залізничної станції, потім електричкою до Всеволозька, а потім ще здолати значну відстань пішки.

Із хрещеною я, звичайно, домовилася заздалегідь. Ранок розпочався з того, що будильник не спрацював і ми проспали.

Я сказала синові, що зараз літо і неділя, тому електрички є кожні п’ятнадцять хвилин. Ми спокійно вмилися, одягнулися і вийшли з будинку. До автобусної зупинки син майже біг і мене

тягнув за собою. І ми поспішали, але наш автобус зачинив двері і від’їхав. Малюк був дуже обурений і засмучений. Тим більше, що чекати наступного автобуса довелося п’ятнадцять хвилин. Коли ми сіли в автобус, я сказала: «Сонечко, якби ми не бігли на зупинку, боячись запізнитися, ми не запізнилися б на попередній автобус (ми б просто його не побачили і не знали, що він уже від’їхав), а спокійно сіли б у той, в якому зараз їдемо». Цілком природно, що ми потрапили в «обідню перерву» електричок, і це викликало новий напад занепокоєння у мого сина. Ми спочатку поїли, щоб у животі не бурчало, адже через те, що поспішали, залишилися без сніданку, а потім вирушили за покупками, добре що на станції був досить великий ринок. В очікуванні електрички, ми пішли гуляти ринком з надією придбати щось потрібне і корисне для хрещеної і для нас самих. У результаті ми придбали у подарунок комплект банок із кришками. Хрещена постійно щось консервує і завжди скаржиться на нестачу банок. Синові я купила дитячі кросворди, і ми, вмостившись на лавці, почали із захопленням їх відгадувати.

Час минув непомітно. Коли ми дісталися до хрещеної, була вже друга година дня. Хрещена розцілувала нас, подякувала за банки (виявляється, вона якраз збиралася закатувати варення, а банок, як завжди, не вистачило) і зраділа, що ми не приїхали раніше. Виявляється, у них тимчасово виключили воду, і якби ми приїхали раніше, то вона не встигла б підготуватися до зустрічі так, як вона звикла: в домі прибрати і обід приготувати. Загалом, син переконався, що хоча ми півдня усюди спізнювалися, нічого страшного не відбулося. Більше того, що менше ми поспішали і нервували, то краще все виходило.

Тепер уранці він не схоплюється і не бігає по квартирі як очманілий, боячись запізнитися, а спокійно встає та неспішно збирається до школи. Як не дивно, саме тепер він нічого не забуває покласти до портфеля і ніколи не спізнюється на уроки.