Дата публикации записи:

22 Ноябрь, 2013 в 15:06

Діти 2-3-х років. Характерні особливості

…Саша тепер дуже подорослішала, складно переводити увагу від того, що вона хоче в цей момент. На жаль, це ще більше її дратує. Типова ситуація — повернення додому і відмова зайти навіть у під’їзд. Усі мої каштанчики-мурашки, палички, літачки цікавили її тільки в той момент, коли я це придумувала, наступного дня їй потрібен новий мій трюк. Інакше сердиться.

Наприклад, декілька днів доводилося вмовляти її піти додому, щоб переглянути мультики. Я дотримувалась обіцянки, мультики вона дійсно дивилася. Але десь через два дні цей прийом уже не спрацьовував. Останній місяць у нас скандальчики виникають часто, причому мені здається, що їх кількість збільшується. Саша поводиться таким чином: займаючись чимось, що її цікавить, вона абсолютно ігнорує те, що їй говорять. Можна, звичайно, і почекати, поки вона награється, але одразу ж знаходиться якась інша не менш цікава справа. Дівчинка зайнята, а мама хоче її погодувати, одягнути, відвести гуляти тощо. Часто не стримуюся і підвищую тон, іноді це спрацьовує, а іноді доводиться і хапати в оберемок дитину, яка відбивається.

У принципі, нічого страшного, але скандали виникають усе частіше і частіше. Бабуся (моя мама) на місяць до санаторію виїжджала, минулого тижня знову повернулася, і я спробувала залишити Сашу з нею на пару годин. Бабуся після цього була шокована, говорила, що Саша її абсолютно не чує і взагалі поводиться жахливо. Зараз постійно з нами вдома друга бабуся (мати чоловіка) — лежить зі зламаною ногою. Щодня ми йдемо на прогулянку, і бабуся каже Саші «бувай», але Саша раніше взагалі не звертала на це уваги, потім, після моїх напучувань, що «недобре так робити, слід бабусі відповісти, бабусі буде приємно, якщо ти їй скажеш «бувай», бабуся може образитися», Саша може і відповісти бабусі (тільки якщо настрій хороший і я їй нагадала, що бабуся сказала їй «бувай»).

Її прохання ніхто ніколи не ігнорував, я завжди відкладала свої справи, коли вона виявляла бажання спілкуватися зі мною. Що відбувається, я не дуже розумію. Мабуть, вона не може відірватися від важливої справи, але нам якось необхідно знаходити вихід із цієї ситуації.

Ще друга проблема, яка залежить від першої. Якщо Саша чинить щось таке, що робити небажано, вона також не чує моїх слів або робить все навпаки.

Я прихильник м’якого поводження з дітьми, словом «не можна» її не третирувала, завжди пояснювала, що і як. Але проблема навіть не в тому, що вона продовжує робити небажані речі, потім вона все ж таки чує мої вмовляння і посмикування за руку в інший бік. Саме тут і виникає друга проблема. Різко перевести її увагу на щось не виходить. Вона потребує дійства, яке, як їй кажуть, робити не варто. У відповідь дитина починає все від себе відкидати, говорити, що вона нічого не хоче, виглядає сумною, забитою, іноді починає плакати. Я намагаюся перевести її увагу на інші речі, але не завжди це виходить.

І ще часто буває так: наприклад, Саша на вулиці перебирає камінчики на майданчику (у нас там купа каміння), раптом один камінь летить у бік дітей. Я хапаю її за руку, зауважую: «Сашо, камінчики потрібно кидати убік від людей, діткам буде боляче, якщо ти в них влучиш». Тут починається ревище з голосінням: «Мама не дала перебирати камінчики». Пояснюю, що мама не

камінчики не дала перебирати, а кидати камінням у дітей. Але Саша продовжує своє. Такі ситуації трапляються часто. Або, наприклад, кидання олівців — це «мама не дала малювати» виявляється, кидання іграшок — «мама не дала побудувати будиночок» тощо.

Особливо важко з іншими дітьми. Вона вже не віддає іграшки так покірливо, як раніше, але якщо хтось із дітей наближається, а в руках у Саші є іграшка, іграшка кидається у бік іншої дитини. Саша вважає, що в неї цю іграшку хочуть відібрати, і їй знову нічого не потрібно, дитина знову виглядає забитою. Але при цьому вона ще й намагається битися та штовхатися. Це відбувається уже тривалий час, місяців зо три, умовляння та пояснення поки що не допомогли.

Ось іще доповнення. Нещодавно (у 2 роки та 1 місяць) ми відлучили Сашу від грудей. Ще у нас, на жаль, трапляються конфлікти з татом. Зрозуміло, що я намагалась їх уникнути, але усі живі люди.

Придивіться до малюків на дитячому майданчику. Зворушливе видовище — однорічні діти здійснюють спроби впоратися зі своїми незграбними ніжками і ручками. Вони легко впадають у відчай і починають плакати, але їх так само неважко заспокоїти, розважити. Чотири-п’ятирічні діти можуть виявитися справжніми шибениками, за ними необхідно постійно наглядати, але з ними все ж таки можна домовитися — вони добре розуміють слова і знають, що таке батьківський авторитет. Двох-трирічна дитина на піку «кризи» — це справжнє стихійне лихо. Вона здатна влаштувати скандал через те, що паски виходять не ідеально рівними, розкидати по всій пісочниці свої та чужі формочки, тривалий час лежати в піску, дригаючи ногами і ревма ревучи (така сила емоцій зазвичай ступорить батьків, для дитини це цілком нормально і відповідає нашому стану — «слід випустити пару»). При цьому малюк категорично відкидає вашу допомогу, коли ви намагаєтеся його заспокоїти, сердиться ще більше і категорично відмовляється йти додому. У такі хвилини мені завжди хочеться сказати нещасним батькам: «Тримайтеся. Усе гаразд. Ви хороші батьки, і у вас абсолютно нормальна дитина. Потерпіть рік, і це минеться». Тому що це дійсно так.

Вочевидь, вік між двома і трьома — трішки «підлітковий». Дитина виходить із-під маминого крила і опиняється віч-на-віч зі світом. Мама (тато, бабуся) вже не є абсолютними авторитетами, оскільки об’єктивна реальність безперервно вносить свої корективи. Малюк намагається наслідувати поведінку дорослих, але хоче зробити це самостійно і досить часто з варіаціями. Це може неймовірно стомлювати.

Крім того, приблизно в цьому ж віці креативність дитини (здатність до творчості і дослідницький інстинкт) вже починає перевищувати батьківську здатність до регуляції — співпраця раз у раз перетворюється на конфлікт і відкрите протистояння. У батьків може навіть з’явитися страх перед невтримною енергією дитини («вона зовсім розбалувалася/відбився від рук»). Якщо дитина відчуває приховану батьківську агресію, з’являється перше почуття провини. Звідси — страхи, і в першу чергу — страх смерті (у різних формах).

А тим часом усе більш-менш нормально. Уміння усвідомлювати свої бажання, наполягати на своєму, думати і вирішувати необхідні будь-якій людині. Але ці чудові вміння не можуть прийти відразу. Коли у вашої дитини різалися зуби, ви з нею не спали вночі. Коли вона вчилася ходити, вона часто падала і плакала. Тепер прорізується і міцніє її особистість. Поставтеся до цього з розумінням. Психологи вважають, що діти, які не виявили «належної наполегливості» у віці 2-3 років, становлять групу ризику щодо розвитку неврозів у старшому дошкільному і шкільному віці. Вони не навчилися захищати себе, «ставити бар’єр» і не можуть протистояти серйозним стресам, пов’язаним із відвідуванням дитячого садка або школи.

Дитина віком 2-3 роки є ще замалою, щоб навчитися володіти своїми емоціями. Але є деякі спеціальні вправи, які допомагають їй позбутися напруження і відпрацювати в ігровій формі її проблеми,- в Додатку 4 я навела два конкретні приклади, а далі спробуйте імпровізувати самостійно.

Про проблеми «жахливої трилітки» написані книги. І, можливо, одна з найкращих — «Коли ваша дитина зводить вас із розуму» Еді Ле Шан. Інші хороші книги — «Чи мене люблять?» Бруно Беттель-гейма, «Як любити дітей» Януша Корчака. Якщо ви натрапите на книгу Роберта і Джин Байярд «Ваш тривожний підліток» — прочитайте обов’язково. Зрозуміло, викладені в ній рекомендації не можна застосовувати до маленьких дітей без відповідної корекції, та все одно ця книга може значною мірою змінити ваші погляди на проблему і додати вам оптимізму.

А ось декілька порад від батьків, які благополучно здолали разом із дітьми «цей жахливий вік».

Відповідь на лист, вміщений на початку розділу:

…Напевно коли ви відлучались від грудей, ти їй говорила, що вона вже велика. Ось вона і поводиться, як велика і самостійна. І це правильно, товариші!

«Конфлікти мами з татом» можуть провокувати підвищену нервозність і чутливість до неприємностей. І твою, і її.

Ти кажеш, що Сашу важко відвернути від обраної справи.

А ти спробуй дізнатися, як довго це триває. Напевно менше, ніж тобі здається зопалу. Якщо більше ніж 5-10 хвилин, то радіти потрібно — така здатність до концентрації в такому ніжному віці — великий дар. Якщо тобі важливо саме зараз напхати їжі (наприклад, пізніше ти не можеш) — нічого не вдієш, доведеться безпосередньо в процесі гри (у нас це відбувається у вигляді «поїздок на заправку»). Якщо хочеться годувати по-людськи — доведеться, напевно, зачекати. Якщо дитя голодне, воно саме їсти попросить.

Знову ж таки, якщо хоче гуляти — покине свою справу обов’язково. Якщо не хоче, можливо, доведеться почекати хвилин 10-15-20. Здається, якщо дитині щось цікаво, то їй зараз потрібно саме це, а не те, що нам. Якщо, зрозуміло, вона не займається чимось недозволенним і якщо ми можемо чекати. Якщо зачекати не маємо можливості (наприклад, необхідно йти

до поліклініки або до театру), попередити наперед про час виходу, і краще починати напередодні — детально обговорити, куди підете і навіщо, показати цей час на годиннику («Коли стрілка буде ось тут, ми…») Декілька разів нагадати. Зрештою перетерпіти скандал.

Спробуй пригадати, в якому віці ти сама добровільно навчилася відмовлятися від цікавих занять і при цьому долати негативні емоції. Напевне не в два роки. І головне, що б вона не коїла,- не дозволяй собі почуватися винуватою. І їй також, ну зробила дурість, але хто їх не робить. «Дитино, я тебе дуже люблю, ти у мене чудова, але я ж не можу тобі дозволити робити таке і створювати проблеми. Я ж тобі не ворог, і ти собі не ворог». Чесно кажучи, я дозволяю Олексієві кидати каміння. Не в дітей, зрозуміло, в дерева — на влучність. Або в купу піску. Якщо потребується саме кидання — це задовольняє. Якщо проблема в дітях — отже, проблема в дітях і необхідно обговорювати тему «як гратися на майданчику, щоб усі відчували задоволення». Удома простіше — є м’які іграшки, подушки, легкі м’ячики: кидай досхочу. І спробуй з’ясувати — вона кидається через те, що сердиться, або просто заради задоволення покидати. Якщо перше — це також потрібно обговорювати.

До речі, а ви з чоловіком, коли сваритесь, одне в одного нічим не кидаєте? Припускаю, проблеми можуть виникати саме через це. Але у будь-якому випадку, якщо вона має такі напружені стосунки з дітьми, я вбачаю один вихід — тобі необхідно взяти ці контакти під цілковитий контроль. Неначе їй виповнився рік.

І поставити собі за мету, щоб кожний контакт ви по можливості владнали успішно. Головний біль неабиякий, але я вважаю, що Саша — дівчина доросла і самостійна, як тільки зрозуміє стратегію, сама діятиме правильно. Насправді більше довіряй інтуїції. Тобі на місці видніше, як і що.

* * *

…Визнання кризи нормальним явищем не означає, що слід перечекати, опустивши руки. У серйозних питаннях мама повинна бути непохитною. Але в період криз демонструвати свою непохитність силою і відкритим тиском, та ще на нервах,- пропаща справа. Наскочить коса на камінь. Дитина ще не вміє виходити з такої ситуації гідно. І звичайно, необхідно надати їй допомоги, не доводячи до істерики. І не очікувати, коли вийде з істерики сама і сама зробить те, що від неї вимагається. Для моєї дитини «брати в оберемок і відносити» — образа, що тільки посилює істерику. Ми з Ганною намагалися відволіктися. Моя фантазія та артистизм у ті періоди були на межі виснаження. Але ми абстрагувалися і робили те, що було потрібно мені, без істерик, по-новому і навіть охоче. Звичайно, іноді, коли я перебувала у поганому стані, бракувало терпіння, доводилося вдаватися і до силових методів… Я такі моменти опускаю в чорну скарбничку нашого виховання… Багато хто протиставляє тиску і жорсткому «ні» погоджування та поступки. Це два кінці однієї палиці. Я вважаю за краще тримати її за серединку. Ми «домовляємося».

Але угоди різняться, важливо, що здобуваємо в результаті. Ми домовляємося, Ганна погоджується зі мною і мені поступається.

Це якщо питання принципове. А в тих випадках, коли я не маю причин заперечувати, я говорю відразу «так, звичайно», без умов і угод.

Просто нічим не підкріплене «ні» мені здається надмірно авторитарним. Адже можна переконати, пояснити, чому ні, пояснити дитині це «ні», зацікавити іншим «так». Можливо, мені траплялися такі діти, які не люблять підлеглості та не страждають через можливість розв’язувати щось самостійно.

* * *

…Якщо справа не така погана і скандали не вщухають, спробуйте декілька днів носити дитину на руках увесь час. Облиште всі справи, попереджайте наперед усі істерики, не займайтеся розвивальними іграми — вони вимагають деякого напруження, приберіть бабусь-дідусів, якщо вони напружують, не водіть ні до кого спілкуватися, ходіть удвох туди, де тихо. Не запитуйте нічого, не домовляйтеся, щоб дитина не мала можливості капризувати, не будуйте планів: давай надінемо ось ці туфельки, ось цю кофтину (замість «підемо гуляти»), краще просто одягати, розмовляючи при цьому про щось стороннє, читаючи вірші, наприклад. На руки беріть, не чекаючи, коли почне проситися, при щонайменшій нагоді, відмовляйтеся, тільки якщо можете впасти,- на сходах, наприклад, як тільки спустилися — відразу беріть, не чекайте прохань.

Загалом, забезпечте максимально спокійне життя. Побачите, наскільки малюк заспокоїться. Швидше за все, на це знадобиться більше ніж тиждень.

Якщо істерика все ж таки почалася: береш на руки, притискаєш до себе, досить виразно, спокійно, безперервно говориш: «Тихо, зайчику, все добре, все гаразд, підемо потихеньку додому, все буде добре». Повторюєш, як автомат, в такому стані людина реагує на спокійні впевнені інтонації та рухи. З нею на руках збираєш усі іграшки, продовжуючи міцно притискувати до себе (не говоріть мені, що це важко і неможливо, важко -дуже, але можливо), все це не замовкаючи і не змінюючи інтонації, але поступово починаючи говорити інші фрази: «Зараз ми зробимо ось це, а зараз ми зробимо це», ведеш додому або до іншої кімнати, найголовніше — змінити обстановку і дії, але від себе не відривай, поки сама не захоче злізти.

Це дуже важко — виводити з істерики, але зараз вам знадобиться все терпіння, яке у вас тільки є. Не залишайте плакати на підлозі, обов’язково беріть на руки, якщо пручається — притискайте до себе («тихо, крихітко, тихо») і безперервно говоріть, хоч вірші читайте, вона поступово вгамується, потім почне прислухатися. Добре, якщо вірші знайомі, дитина може розпочати промовляти їх разом із тобою, але спочатку можеш декламувати що завгодно, головне — інтонації. Не давайте плакати, щоб потім не миритися, не потрібні ці перепади настрою, вони шкодять, тим більше в такому стані. Необхідне максимально рівне спілкування, лікує тільки одноманітність, передбаченість.

* * *

…Якщо виникає необхідність покарати, для Олексія значно дієвішим за ляпанці є «тайм-аут». Тобто я його веду в іншу кімнату, ставлю перед ним пісочний годинник на дві хвилини і повідомляю, що він повинен заспокоїтися і обміркувати свою поведінку. Якщо двох хвилин замало, годинник перевертається. Але знову-таки, у критичний момент необхідно пригадати, що є такий метод. Попри те що ляпанець якось «органічніший», після нього я погано почуваюся, а після «тайм-ауту» почуваюся дуже прогресивно..