Дата публикации записи:

28 Ноябрь, 2013 в 10:48

Модель сприйняття світу

Численні психологічні дослідження підтверджують значну роль раннього дитинства в подальшому розвитку і спрямованості особистості. Як свідчать дослідження і доводить практика, модель сприйняття себе та навколишнього світу, а також свого місця в цьому світі, що сформувалася в ранньому дитинстві, впливає на весь досвід наступного дорослого життя. Вплив цієї моделі можна порівняти з дією фільтра. Іноді цей фільтр нагадує криве дзеркало, як у казці «Снігова Королева», коли людина бачить світ спотвореним, дуже далеким від реальності.

Досвід дитинства неможливо переоцінити. Адже не випадково ті самі події викликають у різних людей найрізноманітніші переживання, а згодом приводять до різних наслідків. Спробуємо розглянути це на прикладі з життя.

В одній науковій установі працював чудовий завідувач кафедри, поважна людина і талановитий учений. Він страждав на короткозорість, але окулярів зазвичай не носив, оскільки близько все бачив і короткозорість не завдавала йому особливих незручностей. Одного разу він йшов вулицею, заглибившись у роздуми над науковою гіпотезою. Так трапилося, що на зупинці стояв новий викладач його кафедри.

Він увічливо і шанобливо привітався з професором, коли той наблизився, і був шокований його поведінкою. Професор подивився «крізь нього» і поволі пройшов повз, не вітаючись. Молодий чоловік був украй пригнічений та засмучений тим, що трапилося, не знаходив собі місця ввечері, не спав уночі і намагався знайти відповідь на питання: «Що я такого зробив, що професор мене раптом почав так зневажати?» Того ж дня, але дещо згодом поруч із магазином професор зіштовхнувся з іншим викладачем зі своєї кафедри, пробурмотів «вибачте!» і намагався піти далі. Викладач обережно торкнувся його ліктя: «Аркадію Степановичу! З вами все гаразд? Ви мене трохи з ніг не збили і, здається, навіть не впізнали!» Професор неначе прокинувся. Він почервонів, вибачився і сказав: «Знаєте, Анатолію Олександровичу, наша остання розробка непокоїть мене. Здається, що рішення зовсім близько, лишилося тільки руку простягти, а як тільки це зробиш, так воно і вислизає. Якась маячня! Я так над цим замислився, що зовсім утратив відчуття реальності. Навіть не розумію, заради чого я сюди прийшов. Якась мана, адже я додому збирався, а це в протилежний бік. Вибачте, я поводжуся, як ненормальний!» Анатолій Олександрович від щирого серця побажав професорові швидше знайти розв’язання проблеми і забув про цей кумедний інцидент. На щастя, молодий викладач зранку спробував з’ясувати в Анатолія Олександровича, чи не знає той, чим він завинив перед професором. Анатолій Олександрович почав розпитувати його і, довідавшись, у чому справа, розреготався, а згодом розповів про свою вчорашню зустріч із професором: «Отже, ви даремно хвилювалися, Олександре! Ви молода людина, до того ж струнка, я б сказав — худорлява, вас зовсім легко не помітити! Аркадій Степанович і мої майже 100 кілограмів трохи не затоптав, оскільки не розгледів. Облиште дурниці! З усією відповідальністю вам заявляю, що професор учора взагалі на вулиці нікого і нічого не помічав! Добре, хоч на проїжджу частину не вийшов і не потрапив під машину. А ви знайшли, через що засмучуватися!»

Отже, у чому ж справа? Чому одна подія сприймається по-різному? Анатолій Олександрович має цілком реальну самооцінку, він упевнений у собі, а тому відразу ж запитав професора про те, що відбувається і чому він його не впізнав. І почув у відповідь вибачення та пояснення ситуації, яка, природно, його зовсім не стосувалася.

Зовсім інше сприйняття в його молодого колеги Олександра. Вочевидь, що Олександр не впевнений у собі, у нього занижена самооцінка, до того ж він ще й має «комплекс провини». У результаті він не спав уночі і міг би ще довго страждати, хвилюватися, якби Анатолій Олександрович не пояснив йому, у чому річ. Обидва викладачі й колеги у різний час закінчили університет, обидва походять із сімей із помірним достатком. Батьки обох мають вищу освіту. Чому ж така різниця в сприйнятті подій?

З’ясувалося, що в дитинстві Олександра виховувала здебільшого бабуся, яка вважалася незаперечним авторитетом в сім’ї.

Батьки працювали з ранку до ночі. Олександра вони любили, але бабусі суперечити не насмілювалися. А та, в свою чергу, постійно доводила Олександрові, що він робить неправильно. Якщо Олександр ставив бабусі запитання в той час, коли вона розливала чай, і чай проливався, Олександрові одразу ж повідомлялося, що він запитав невчасно і спричинив те, що трапилося. Усі неприємності скоювалися через нього, у всьому був винен він. Олександр до цього звик, тому він навіть не міг подумати, що всі події на зупинці відбулися через професора, який глибоко поринув у свої думки, а зовсім не через нього.

Анатолія Олександровича також виховувала бабуся, але виховувала інакше. Уже в трирічному віці маленькому Анатолієві доручали підмести в кімнаті.

А потім хвалили. І не акцентували уваги на тому, що не все сміття йому вдалося вимести. Згодом йому поступово доручалися такі серйозні і дорослі справи, як миття посуду, походи до магазину за хлібом і навіть чищення картоплі. Анатолій звик вважати себе помічником, завдяки якому в сім’ї всі справи вдаються. Якщо він упускав та розбивав тарілку, бабуся говорила: «Яка слизька тарілка! Ти їх міцніше тримай, коли миєш, а то ми з тобою вдвох увесь посуд переб’ємо!» Анатолій сміявся, уявляючи, як вони з бабусею «б’ють» посуд, і намагався не впустити чергової тарілки. І, звичайно, все в нього виходило. Так він і виріс упевненою в собі людиною. Тому дивна поведінка професора його не засмутила і не образила, а здивувала. І він тут же звернувся до професора за роз’ясненнями, не переймаючись думками на зразок: «Що я такого вчинив?»

Це є наочним прикладом того, як діє закладена в дитинстві психологічна модель сприйняття світу. Для когось «модель», а для когось — «міна сповільненої дії», яка «вибухає» під час кожного невпевненого кроку і загрожує перекрити шлях до досягнень та успіху.

Тому мені хочеться ще раз звернутися до вас, мами і тата: думайте, «як слово ваше відгукнеться», і закликайте до цього ж бабусь та дідусів, якщо вони допомагають вам виховувати вашого сина.

Виховання дитини передбачає взаємне навчання. Потрібно вчитися розглядати крізь мікроскоп причини не тільки дитячої, але й своєї власної поведінки. Погодьтеся, дуже часто нас понад усе дратують в дитині ті риси, які властиві нам, але ми соромимося їх і тому не бажаємо, щоб вони виявлялися в дитині. Як же з’ясувати, чия це проблема — ваша або дитини? Якщо дитина поводиться огидно, але ми спокійні, хоч і незадоволені, то це її проблема. Якщо ж її поведінка дратує нас, заважає нам, негативно впливає на нас, то це наша проблема, яка, можливо, не стосується дитини жодною мірою. Діти — прекрасне дзеркало, в якому ми багато в чому впізнаємо себе. Вони дають нам чудову нагоду розібратися зі своїми проблемами. Тому гріх цим не скористатися.

Можна цілком відповідально заявити, що ми здатні постійно переробляти себе, оскільки, здавалося б, найнезначніші зустрічі, радощі і стреси в нашому житті змінюють нас. Але одні події спричиняють різкі й помітні зміни, а інші можуть здійснюватися повільно, протягом місяців, а може й років.

Запевняю вас, якщо ви проаналізуєте ситуацію, то помітите, що разом із вашим малюком, який здолав шлях від колиски до п’ятирічного віку «чомучки», ви теж зростали, змінювалися і хотіли стати кращими, щоб ваш син пишався вами.

 

Схожі статті