Дата публикации записи:

28 Ноябрь, 2013 в 10:56

Основні умови успішного виховання

Для того щоб дитина розвивалася з мінімумом проблем і максимумом користі та задоволення як для себе, так і для батьків, потрібно докласти не так вже й багато зусиль. Достатньо, щоб усі дотримувалися п’яти основних умов, а все решта докладеться.

Увага та впевненість. Приділяйте дитині достатньо уваги та не сумнівайтеся в ній. Коли дитина тільки вчиться ходити, їй важливо бачити поруч із собою всміхнену і радісну маму, яка не заважає їй робити перші самостійні кроки, всім своїм виглядом підтримуючи та схвалюючи її, підбадьорюючи: «Так, так, молодець! Ти чудово вмієш ходити, я в цьому впевнена! Усе в тебе виходить як слід. Я люблю тебе і пишаюся твоїми успіхами». І при цьому ви готові підхопити малюка, якщо він оступиться, уберігаючи тим самим від падіння.

❖ Дитина, яка впевнена в батьківській любові, розумінні та підтримці, почувається захищеною і наважується досліджувати величезний, безмежний і такий цікавий світ, із кожним днем дізнаючись усе більше нового.

Як правило, такі діти легше адаптуються до школи і краще вчаться. Коли спостерігаєш за ними, то складається враження, що десь в їхній підсвідомості закарбувався голос матері, який ласкаво і спокійно підбадьорює їх кожного разу, коли вони зустрічаються з труднощами: «Уперед, сміливіше! Ти молодець. Я знаю, що тобі це вдасться. Якщо не з першого разу, то з другого — неодмінно. Слід тільки заспокоїтися, зосередитися і докласти незначних зусиль». Не дивно, що ці діти демонструють високі результати під час тестування щодо інтелектуального розвитку.

Створіть сприятливі умови для того, щоб дитина пізнавала нове і успішно навчалася від найперших днів життя. Для цього зовсім не обов’язково купувати щотижня нові дорогі мобілі та підвішувати їх над ліжечком. Достатньо підвішених на товстій міцній нитці невеликих іграшок або яскравих шматочків тканини, квадратиків, кружечків і трикутників із кольорового паперу або картону. Згодом їх замінять різні іграшки, які дитина зможе взяти до рук і спробувати відчути на смак (але не такі, які можна проковтнути!). Потім настане черга конструкторів і мозаїк, ігор та моделей — загалом, найрізноманітніших матеріалів, що відповідають віку і рівню розвитку дитини.

Найголовніше, щоб ви в процесі її навчання знаходилися поруч із нею, випереджаючи дитину на один крок або півкроку — це спонукатиме малюка до розвитку. Не намагайтеся сюсюкати та перекручувати слова, наслідуючи «дитяче мовлення» під час спілкування, наприклад, із чотирирічною дитиною. Інакше її інтелект замість того, щоб стрімко розвиватися, буде «тупцюватися» на місці. Ми вже наголошували на тому, що для хлопчика особливо важливим є те, щоб батьки розмовляли з ним, використовуючи велику кількість найрізноманітніших слів. Тоді він швидше почне говорити, і його мовлення буде правильним.

Якщо ви вважаєте, що, перекручуючи слова, ви тим самим висловлюєте теплоту, любов та турботу, то запевняю вас, справа зовсім в іншому: в інтонації, тембрі голосу. Саме вони забарвлюють наше мовлення, надаючи йому жорсткості або м’якості.

Коли я вигулюю свого собаку, то часто зустрічаю бабусю з онуком, які йдуть кудись у своїх справах. Три роки тому онук дуже погано ходив, хитаючись у різні боки, як бичок із знаменитого чотиривірша «Йде бичок, хитається^» Він радісно кричав: «Гагака!» — і тикав пальцем мало не під носа моїй миролюбній таксі, змушуючи її нервово здригатися. Бабуся радісно підхоплювала в унісон онукові: «Собака, Іванку! Симпатичний, спокійний, вихований собака. Інший на його місці вже б нас обгавкав, а він мовчить. А кажуть, що такси нервові!» Під час нашої останньої зустрічі Іванко бігав навколо бабусі, не замовкаючи ні на хвилину:

-    Бабусю, дивися, листя стало жовтим, червоним, різним…

Це чому?

-    Іванку, восени листя на багатьох деревах спочатку змінює колір, а потім опадає.

-    Зовсім-зовсім падає? Повністю?

-    Так. Тільки не «падає», а опадає. Або падає, якщо тобі так легше вимовляти.

-    Бідолашні дерева! Їм, напевно, так соромно!

-    Це чому ж їм соромно?

-    Дерева зовсім без одягу залишаться, коли все листя впаде. Вулицею ж люди ходять, а вони — голі. Соромно ж дорослим без одягу бути! Ніхто так не ходить.

Отже, чим більше ми говоримо з нашими маленькими дітьми «по-дорослому», тим швидше і краще вони почнуть розмовляти. А головне, підвищуватиметься їхній інтерес до знань. Недаремно дітей називають «чомучками». Радійте, якщо діти не дають вам спокою, щохвилини забігаючи до вас у кімнату з черговим «чому?» Значно гірше, якщо вони мовчать і нічим не цікавляться. Позбавлені допитливості і безпосередності, що притаманні їхньому віку, вони нагадують бутон квітки, який зів’яв до того, як зміг розпуститися.

Емоційна чуйність мами і тата до своєї дитини є надзвичайно важливою! Діти сприймають навколишній світ, його події та оточуючих інакше, ніж ми, дорослі. Уявіть собі трирічного малюка, який насолоджується іграшковим автомобілем, що був для нього придбаний 5 хвилин тому. І раптом у машинки відвалюються колеса, причому так, що полагодити їх неможливо. Як тільки малюк чує від мами, що іграшку полагодити неможливо, а отже, нею неможна так весело гратися, він починає плакати, відкидає непотрібну тепер машинку і відчайдушно розмахує кулачками. Це не витівка капризної дитини, а справжнє горе, в якому міститься підсвідомий гнів на того, хто робить такі неякісні іграшки. Ваша дитина унаслідок вікових особливостей ще неспроможна володіти своїми почуттями. Якщо ви накажете їй «негайно заспокоїтися і припинити поводитися на людях таким чином», вона, напевно, буде ще більше шаленіти від образи та обурення. Адже вона переконається, що мама не визнає її переживань та вважає, що в неї немає жодних приводів для хвилювання.

Отже, матері можна гримати на дитину, коли вона розбила її улюблену кришталеву вазу, а дитині, коли зламалася її машинка,- не можна! І де ж тоді справедливість? Ні, світ несправедливий, до того ж ще й незрозумілий — такий висновок зробить дитина. Найгіршим буде те, що вона вирішить, що навіть мама її не розуміє, тому неспроможна допомогти. Якщо мама не може допомогти і підтримати — отже, вона беззахисна.

Емоційно чуйна мама не сердилася б на малюка, незважаючи на неприємну сцену та несхвальні погляди перехожих. Вона, розуміючи та підтримуючи, сказала б: «Ти засмутився через те, що машинка так швидко зламалася, так? І розсердився на неї? Я тебе розумію. Мені теж шкода. Адже ми тільки-но її купили. Але якщо ми з тобою сидітимемо на лавці, кричатимемо і плакатимемо, то машинка ж не полагодиться сама? Звичайно, ні. Давай поміркуємо, як можна гратися з такою машинкою, яка в нас є. Може, ми з тобою пограємося в «рятувальників»? Уявімо, що ця машинка щойно розбилася. Що ми можемо зробити, щоб допомогти людям, які в ній знаходяться?»

Швидше за все, дитина братиме участь у цій новій грі, і вже не звертатиме уваги на зламані колеса. Як-не-як машина зазнала аварії, добре, що хоч щось уціліло.

Діти і дорослі сприймають світ по-різному. У нас є досвід переживання неприємних подій, і тому ми навчилися спокійніше реагувати на неприємності. Крім того, ми бачимо всього лише одну з багатьох машинок і не розуміємо, чому її не можна замінити іншою, якщо вона ламається. Укручуємо ж ми нову лампочку замість тієї, що перегоріла, без емоцій та переживань!

❖ Дуже часто проблема полягає в тому, що подія, яку наша дитина сприймає як величезну катастрофу і переживає як особисту трагедію, для нас є дрібницею.

Ми вважаємо, що дитячі проблеми є досить незначними. Ми часто говоримо засмученій дитині: «Мені б твої проблеми!» — тим самим підкреслюючи, що ці проблеми є неважливими. Значно гірше, якщо ми дозволяємо собі сміятися над дитячими проблемами або ж не віримо їм, вважаючи, що діти перебільшують або вередують. Усе це призводить до того, що діти, живучи із батьками, які їх люблять, відчувають самотність і нерозуміння. Вони усвідомлюють, що ми, дорослі, не визнаємо їхніх переживань, не звертаємо на них жодної уваги. І тоді вони розгублюються, не знаючи, що їм робити і як діяти далі. Адже якщо дорослі їх не розуміють, то вони не можуть і допомогти дітям. Дитина відчуває свою безпорадність та незахищеність, і це лякає її.

Деякі діти інстинктивно починають «захищатися» від зовнішнього світу, не розуміючи його і боячись. У таких випадках нерідко трапляються неадекватні агресивні реакції. Неадекватні вони тому, що діти захищаються за звичкою, навіть тоді, коли на них ніхто не нападає.

«Який прекрасний цей світ!» Ваш позитивний та оптимістичний настрій — ще одна з умов успішного виховання успішної дитини. Усім відомий вислів: якщо двадцять разів поспіль обізвати дитину поросям, то на двадцять перший раз вона почне рохкати. Діти часто стають такими, якими їх вважають дорослі. Отже, якщо хочете «запрограмувати» дитину на невдачі, частіше нагадуйте їй про її промахи, бажано ще й додавати: «У тебе завжди все з рук падає!», «У тебе ніколи нічого не виходить!», «Ти нічого не вмієш!» Підлітки, які часто чули на свою адресу такий «приспів» «до пісні свого дитинства», як правило, згодом зазнають значних проблем із самоповагою і досягненнями, а тому важко переживають непросту кризу підліткового віку.

Люди бачать переважно те, що хочуть бачити, і чують те, що хочуть чути,- таким є механізм роботи нашої свідомості та підсвідомості. Наша свідомість вірить тому, що бачить, чує та відчуває. Усе те, в що вона повірила, записується в підсвідомості. І потім, завдяки особливій вибірковості підсвідомості, бачить, чує і відчуває те, в що вірить. Саме з цієї причини таким важливим є те, що думають і відчувають батьки, спілкуючись із дитиною, які «сигнали» передають їй.

Якщо ви очікуєте від дитини успіхів та емоційно заохочуєте кожне її досягнення, якщо ви приділяєте малюкові достатньо уваги та готові підтримати його, коли він цього потребує,- то таким чином ви допомагаєте дитині вирости в атмосфері доброзичливого світу й досягти значних життєвих успіхів.

❖ Як правило, діти, чиї батьки не сумнівалися в їхніх успіхах від народження, краще вчаться, легше опановують знання, швидше і безболісніше адаптуються у дитячому садочку, а потім — у школі.

У дорослому житті вони також швидше досягають успіху. Оточуючі вважають їх щасливими і удачливими, а тому охоче з ними спілкуються. Вони налаштовані на хвилю спілкування та розуміння, є доброзичливими і терплячими або, точніше, терпимими до чужих недоліків та слабостей.

Простежте за своїми власними відчуттями. Якщо ви досить часто буваєте незадоволеними собою, то цілком можливо, що в дитинстві ви отримували недостатньо емоційних заохочень від батьків та інших значущих дорослих. У цьому випадку дитині здається, що вона є гіршою за інших. А ще страшніше те, що їй починає здаватися, що її не люблять. Вона і сама не вчиться любити себе. А хто не любить себе, той не любить інших і, цілком логічно, що вважає навколишній світ ворожим та агресивним. Найжорстокіше покарання не завдає дитині такої шкоди, як відсутність заохочення.

Золоте правило виховання — три заохочення (тобто похвали та висловлення схвалення) на одне зауваження. Причому в похвалі дитина повинна почути: «Ти молодець!», «Ти гарний хлопчик!», «Ти розумник!», «Дивися, як у тебе добре виходить!»

Я не пропоную вам створювати надокучливу атмосферу навколо вашої дитини, я пропоную правильно конструювати фрази. Зауваження та критика мають стосуватися не її особистості, а тільки її поведінки або конкретних учинків: «Ти завжди так акуратно їси! Що трапилося сьогодні, що ти розлив молоко? Може, ми поставили чашку дуже близько до краю столу? Давай її більше так не будемо ставити!» Тоді дитина чує: «Ти припустився помилки, але це можна виправити. А взагалі-то ти молодець»,- і з потрійною енергією виправляє помилки, оскільки їй зрозуміло, що батьки люблять її, схвалюють, вважають розумною та вправною.

Якщо ж помічати тільки недоліки та помилки, то з часом можна досягти того, що навіть у дитини, яка є геніальною від народження, зникне бажання навчатися. І вона перетвориться на того, ким її багаторазово називали: на нечепуру та невмійка.

Повага та розумна міра свободи. Від найпершої секунди свого існування дитина — унікальна особистість, яка є єдиною та неповторною.

Помилковою є думка, що ми розумніші за дітей, оскільки вміємо жити, не використовуючи памперсів і не проносимо ложку повз рота. Це не зовсім так.

Найточніше про дітей висловився Джебран Халіль Дже-бран (1883-1931), видатний філософ та письменник. У своєму творі «Пророк» він писав так:

  • Ваші діти — не діти вам.
  • Вони приходять завдяки вам, але не від вас, і, хоча вони з вами, вони не належать вам.
  • Ви можете дати їм вашу любов, але не ваші думки,
  • Тому що у них є свої думки.
  • Ви можете дати притулок їхнім тілам, але не їхнім душам,
  • Тому що їхні душі мешкають у будинку завтрашнього дня, де ви не можете побувати навіть у мріях.
  • Ви можете намагатися бути схожим на них, але не прагніть зробити їх схожими на себе,
  • Тому що життя не йде назад і не затримується на вчорашньому дні.

Непогано було б, якби ми, як випускники медичних інститутів, університетів та академій, які дають клятву Гіппократа перед початком самостійної лікарської діяльності, давали «клятву Батьків» відразу після народження дитини, а ще краще — відразу після її зачаття. І зобов’язували б себе, у першу чергу, не заважати дитині розвиватися і допомагати їй, чим можемо. Батьки, які це розуміють, надають дитині простір для дослідження.

Якщо прибрати всі потенційно небезпечні предмети (тобто ті, що дитина може взяти до рота і проковтнути або вдавитися ними, а також ті, якими вона може так чи інакше завдати собі шкоди) подалі від дитини (у шафи, що добре зачиняються і надійно замикаються, або на високі полиці), то дитина зможе цілком спокійно та радісно освоюватися у величезному для неї світі кімнати, а згодом і квартири. Радісно та спокійно, оскільки їй не потрібно буде весь час говорити: «Не чіпай! Поклади! Не підходь! Не бери до рота!» тощо. Суворе, спокійне, але при цьому дуже впевнене «не можна!» стосуватиметься тільки електричних розеток, а також гарячих чайників та каструль із кип’ятком. І тоді дитина зможе зростати і розвиватися в своєму ритмі, не скута надмірними обмеженнями, майже вільна від контролю та покарань.

«у нас було так»: розповідає Мар’яна

Коли в моєї сестри Марини народилися хлопчики-двій-нята, всі дуже зраділи. Але як тільки малюки навчитися ходити, дім перетворився на поле бою. Двійнятам до всього потрібно було торкнутися і все «скуштувати». Це був просто якийсь жах! Довелося зробити засувки на шафи, а найнебезпечніші предмети прибрати на антресолі та високі полиці. Але хлопчики постійно умудрялися знаходити заборонені предмети і витягувати їх.

Тоді Марина з чоловіком вирішили перехитрити малюків. Вони влаштували для них «секретні скарби». Наприклад, «випадково» залишали в кімнаті велику коробку.

Зрозуміло, що малюки одразу ж починали займатися нею. Коли їм нарешті вдавалося цю коробку відкрити, то в ній виявлялися пластикові тарілки і стакани, алюмінієві каструльки з кришками та ковшики.

Батьки були щасливі та задоволені, оскільки їхні «шукачі скарбів» на найближчі дві години захоплювалися надзвичайно для них цікавою, але абсолютно безпечною справою.

Ми з вами вже розглядали чудове гасло для батьків: «Допоможи мені зробити це самому». Найкраще для дитини, якщо ви не намагатиметеся виконати за неї все, а надасте їй право самостійно набувати досвіду, природно, припускаючись помилок.

Як зазначила вихователь одного дитячого садочка, коли хвалила вихованця молодшої групи: «Такий молодець, після тихої години самостійно одягається. І дарма, що він одягає все навиворіт. Він же ще маленький, не навчився вивертати одяг. Як зняв, так і одягнув. Нам легше його переодягнути, ніж мучитися, одягаючи його щодня. Дитина віком старше двох років, яка одягається самостійно, навчиться вивертати одяг протягом двох тижнів. І потім ані вона, ані ми не матимемо ніякого клопоту».

Дитина, яка рано навчилася елементарного самообслуговування, зростає впевненішою в собі, значно рідше потрапляє у стресові ситуації. Мені відома така історія.

Чотирирічний хлопчик потрапив до лікарні із запаленням легенів, де став причиною німого подиву всіх мешканців п’ятимісної палати. Справа в тому, що батько хлопчика в цей час перебував у плаванні, а мама, бабуся і дідусь працювали, тому мали змогу відвідувати його іноді вдень. Ночувати в лікарні мама теж не могла, оскільки вдома залишалася ще й дворічна сестра. У палаті лежали діти віком три, шість і дев’ять років. З ними цілодобово знаходилися три мами. Те, що чотирнадцятирічний мешканець палати знаходиться тут без мами, всі сприймали як належне, адже він уже практично дорослий. Але коли з’явився чотирирічний новенький, мами засмутилися, уявляючи, якою проблемою буде малюк-одинак.

Хлопчик увечері, коли йому сказали, що час лягати спати, спокійно відвідав туалет, почистив зуби, переодягнувся у піжаму, влігся і через десять хвилин спав, чим викликав загальне здивування. Уранці він абсолютно спокійно прокинувся, не вередуючи і не чекаючи нагадувань, умився та почистив зуби, потім вирушив разом з іншими снідати, прихопивши тарілку та чашку. Зрозуміло, дитина із задоволенням спілкувалася з рідними, коли вони відвідували її, а за їх відсутності з не меншим задоволенням будувала щось із мініконструктора, гралася машинками та солдатиками, постійно щось малювала. І не потребувала жодної турботи та уваги від мешканців палати. Проте спілкувалася з ними доброзичливо та радісно.

Коли здивовані і захоплені «палатні мами» поставили запитання: «Як вам удалося виховати такого сина?», то мама хлопчика відповіла: «Ми нічого особливого не робили. Просто не заважали йому виявляти самостійність. Він розумний, все може сам, то навіщо ж йому заважати?»

Лікарня — це і для дорослого стрес, і цей малюк, звісно, також дуже її боявся, але він не відчував сильного стресу, оскільки, по-перше, володів елементарними навичками самообслуговування. А по-друге, він уже до чотирирічного віку мав різнобічні інтереси та захоплення, а отже, не нудьгував. Він усім своїм виглядом нібито демонстрував:

«У світі стільки всього цікавого! Стільки нового! Сьогодні я дізнаюся, що таке лікарня».

Швидше за все, майбутнє цієї дитини буде забарвлене в яскраві тони розуміння і досягнень. Дуже важливо для малюків, щоб батьки не наказували, не напучували та не вказували, а заохочували б їх мислити, вирішувати і робити вибір самостійно.

Коли я навчалася в школі, ми жили в комунальній квартирі, і я щодня вислуховувала як мінімум півгодинні бесіди бабусі з онуком — наших сусідів.

Щоразу перед прогулянкою бабуся запитувала трирічного хлопчика, що той хотів би одягнути. Якщо він збирався одягати щось не за сезоном, бабуся просила його поглянути на вулицю: чи є там люди в такій же легкій одежі? Або висунути руку в кватирку і подумати, чи не буде йому холодно. Якщо хлопчик хотів надіти білий джинсовий костюм одразу після дощу, бабуся знову-таки пропонувала йому подивитися у вікно (наші вікна виходили на вулицю). Хлопчик деякий час спостерігав, як машини, що мчали вулицею, забризкували пішоходів водою із калюж, і обирав вбрання, яке відповідало погоді.

Бабуся ніколи нічого йому не забороняла. Вона говорила приблизно таке: «Добре, Льоню, ти можеш одягнути білий костюм. Але за такої погоди його забризкають грязюкою. Доведеться нам його прати, сушити, прасувати, і протягом трьох днів його не можна буде одягати. Чи не краще зачекати сонячної погоди?»

На той час мене ці нескінченні бесіди про те саме дуже дратували. Минув час, і «малюк Льоня», як ми його колись називали, вступив до Фінансово-економічного інституту, закінчив із відзнакою і працює протягом багатьох років фінансовим директором великого холдингу. І завжди вдячно згадує свою бабусю, оскільки та ще в ранньому дитинстві навчила його самостійно приймати оптимальні рішення і за них відповідати.