Дата публикации записи:

28 Ноябрь, 2013 в 20:51

Пошук себе у підлітковому віці

Ставлення до авторитетів. Основне завдання ранньої юності — відокремитися від сім’ї, попрощатися з дитинством і знайти своє «доросле Я». Це відбувається завдяки переоцінці цінностей, революції та бунту проти всього і всіх, зміни авторитетів, першими й основними з яких є, безумовно, батьки.

Найфутуристичніші з усіх футуристів — підлітки віком 13-14 років, які шукають нових форм виявлення себе та намагаються звільнитися від тісних меж дитинства, як джин із пляшки. Безглуздо намагатися змусити підлітка прийняти наші ідеї та наші цінності. Йому вже замало досвіду попередніх поколінь. Підлітки відмовляються успадкувати наші цінності, довіритися їм. Вони вважають, що краще перевірити наш досвід, наші знання та цінності практикою життя. Турбота і ніжність батьків, сім’я, яка орієнтована перш за все на дитину, суспільство і культура в очах підлітка — всього лише недооцінювання його потенційних можливостей, обтяжлива опіка та несвобода, які шкодять його подальшому розвитку, психологічна залежність, що обертається інфантильністю дорослих чоловіків.

Тим більше, що в наш час темпи розвитку суспільства настільки прискорилися, що досвід попереднього покоління є не тільки недостатнім, але нерідко й шкідливим, оскільки виконує роль «гальма» на шляху до сміливих починань і нових, нетрадиційних, новаторських підходів до розв’язання проблем та зміни обставин. Сьогодні культурі доцільніше орієнтуватися на майбутнє.

Наше покоління дізналося, що таке комп’ютер, років у 30, а наші діти розмовляють із ним «на ти» років із 10. Вони живуть майбутнім і абсолютно мають рацію. Якщо ми не дуже сильно перебільшуємо власну значущість, то багато чого вчимося у власних дітей.

Нашим синам належить жити у світі, що істотно відрізняється від того, в якому існуємо ми. Тому нам потрібно не просто передати їм наші знання і досвід, а навчити їх учитися, підготувати до самостійної діяльності та прийняття рішень в умовах новизни та невизначеності.

Для успіху в дорослому житті молода людина повинна знайти стійке ядро особистості, сформувати власний світогляд, намалювати в уяві свою картину світу, набути соціальних і етичних переконань та принципів. Без цього вона неспроможна стати особистістю. Для цього їй слід віддалитися від нас і пізнати світ самостійно, а також набути цілісності і знайти своє місце в ньому.

«у нас було так»: уривки із щоденника чотирнадцятирічного підлітка Максима.

На сьогодні йому виповнилося тридцять п’ять років, він працює менеджером, щасливий чоловік і батько двох синів

Після розлучення мати ніби оскаженіла. Почала прискіпуватися до кожного слова і кожного руху. Я, природно, намагався проводити максимум часу у друзів, на вулиці — де завгодно, аби не вдома. Із батьком зустрівся пару разів, але швидко зрозумів, що його думки тепер займають молода дружина та майбутня дитина… Моє бажання спілкуватися із ним вмить зникло.

Мати довго намагалася мене наставити на розум, та всі спроби були марними, і вона потягла мене до психолога. Хоча ще невідомо, хто з нас потребував його більше.

Але саме психолог дав мені декілька порад, як «втихомирювати» матір. Незабаром вони мені знадобилися. Прийшов я одного разу додому пізно, голодний як вовк. Попросив у матері повечеряти. А вона на мене гримає з кімнати: «Обід у холодильнику, розігрій сам, раз вештався невідомо де майже до ночі!» я розігрів, трохи поїв, вона якраз на кухню вийшла води попити. Я кажу їй: «Дякую, мамо, ти так смачно готуєш! Вибач, що я у Славка засидівся після тренування. Я міг би й там поїсти, але його мама так, як ти, готувати не вміє». Мати засвітилася особливою радістю, каже: «Їж на здоров’я. Адже для тебе й готувала.

Ти не сердься, що я на тебе нагримала, адже я так боюся, коли ти гуляєш допізна! Якби ти мені від Слави зателефонував, сказав би просто щось на зразок: “Живий, здоровий, чого і тобі бажаю, буду о десятій”, я б не нервувала і на тебе не сердилася».

Тут я раптом зрозумів, що мати абсолютно не намагається переробити мене, а просто хвилюється, тому що я — єдина по-справжньому близька людина, яка в неї залишилася після того, як від нас пішов батько. І від несподіванки пообіцяв їй, що попереджатиму про «загули» і запропонував назавтра, у суботу, сходити разом до магазину, щоб вона придбала необхідні продукти, а я доніс їх додому. Усе-таки я фізично сильніший, ніж вона, тому за один раз усе потрібне і купили б. Тут мати заспокоїлася, навіть сльози висохли. «Слухай,- каже,- Максе, як це я не помітила, як ти з хлопчика на чоловіка перетворився? Звикла, що ти — мій улюблений малюк, а ти вже подорослішав, навіть мене уму-розуму навчаєш!» Загалом, ми тоді півночі на кухні просиділи, розмовляючи. Складали плани на майбутнє.

І зажили по-новому.

Коментар Максима сьогоднішнього:

Напевно, я в ту ніч і подорослішав. Якось раптом зрозумів, що я чоловік. Потрібно і самому робити щось удома, а то несерйозно виходить: мати працює і за себе, і за батька, і «за того хлопця» (тобто за мене), а я на печі вилежуюся і вимагаю «дорослих» прав. Тож я почав удома виконувати чоловічу роботу, і всі наші проблеми зникли.

У першу чергу тому, що я переконався в материнській любові до мене, як би я не поводився. А це — найголовніше. Завдяки матері я і розчарування від першого кохання пережив, і багато чого. Дружина у захваті від наших взаємин, вважаючи, що мені пощастило, тому що в мене матір — як старша сестра. Напевно, це і є щастя, коли поряд знаходиться більш досвідчена людина, яка завжди готова вислухати і ніколи не нав’язує готових рецептів.

Іноді рухатися до мети доцільніше по спіралі, зиґзаґами або петлями, ніж по прямій лінії: так є більше шансів уникнути

небезпеки і подолати перешкоди. Підліткові потрібно багато чого зрозуміти для того, щоб він зміг оцінити і прийняти надбання предків. Кругосвітня подорож не тільки сприяє набуттю нового досвіду, але й дає можливість перевірити дієвість накопиченого раніше досвіду. І будь-яка кругосвітня подорож (у тому числі і подорож духу) повертає нас додому. Підліток, який із радістю відмовився від «застарілих» авторитетів, неодмінно повернеться до нас. Але тільки в тому випадку, якщо ми, батьки, зуміємо терпляче чекати, не відмовляючись від нього і своєї любові до нього, і будемо готовими надати його допомогу за потреби,- але тільки тоді, коли він сам нас покличе, і не інакше.

Спілкування з дитиною — один із великих дарів та таїнств життя, і для того, щоб збагнути їх, нам відпущено ціле життя. Добре, якщо ми здатні зростати разом із нашими дітьми, якщо готові у них вчитися. І не тільки навчатися, але й знаходити першооснови причин як поведінки сина, так і своєї власної. Одній компетентності виявляється замало.

Світ розпочинається з довіри, і справжній авторитет також з’являється разом із довірою та пошаною.

Пошук себе. Дуже значною є роль стереотипних уявлень про те, яким повинен бути чоловік. Підліток намагається наслідувати той стереотип, який панує в його сім’ї, або значущій для нього групі однолітків, або в суспільстві. Наслідуючи стереотип, він добровільно погоджується на проведення болючої і небезпечної операції, яку вигадав для своїх полонених стародавній жорстокосердий розбійник Прокруст. Він змушував усіх лягати на так зване прокрустове ложе і відрубував ті частини тіла, які виходили за межі цього ложа, чи то руки, ноги або голова.

Чоловіки палять? І ось хлопчик з огидою випалює свою першу сигарету. Чоловіки п’ють горілку? І він старанно наслідує «героїв», напиваючись до втрати свідомості.

Чоловік завжди правий, оскільки він є розумнішим за визначенням? І підліток до хрипоти сперечається з матір’ю та сестрою з найменшого приводу або зовсім без приводу. Жінки намагаються з’ясувати істину в результаті суперечки, але для підлітка істина не має жодного значення. Єдине, що має значення, так це перемога в суперечці. Тому він щосили намагається, щоб останнє слово залишилося за ним.

Чоловікові потрібна соціально значуща роль. При цьому основна чоловіча цінність — це колектив, «команда». Так звана корпоративна культура диктує свої умови: робота та інтереси «команди» — на першому місці, сім’я та її інтереси — другорядні.

Активний і безкомпромісний пошук себе не відбувається гладко і безболісно. Тому наші спроби «підкласти соломки» і підказати, провести сина «за ручку» між Сциллою і Хариб-дою приречені. Син-підліток сприймає наші спроби допомогти і взагалі будь-яке втручання батьків у своє життя, як вороже вторгнення інопланетян на свою суверенну територію. І він правий. Він має право набути свого досвіду, набити гулі на лобі, вистраждати своє пізнання себе і розуміння світу, інакше він нічого не навчиться.

Підлітки, які покірливо, без перегляду і переоцінки підкорилися батьківському розумінню цінностей та пріоритетів або ж пріоритетів, що диктуються суспільством, обминають кризу. Але, ставши дорослими, нерідко розплачуються за це тим, що піддають усе критиці, проводять «інвентаризацію» власної спроможності та правильності своїх рішень, вибору свого шляху, у віці 30-35 років. А це значно болючіше.

Пошук себе для хлопчиків ускладнюється ще й тим, що роль чоловіка в сучасному світі є достатньо суперечливою. Якщо раніше розподіл був простим: жінка займалася сімейними обов’язками, а від чоловіка очікували досягнень поза сім’єю, чи то в роботі, у накопиченні матеріальних цінностей, у суспільній або військовій кар’єрі, то сьогодні все змінилося. Розподіл ролей у сім’ї частіше залежить не стільки від традиції і від статі, скільки від індивідуальних особливостей подружжя. І хлопчикові, в сім’ї якого мама заробляє гроші, а тато — виховує дітей і займається домашнім господарством, у підлітковому віці доводиться дуже складно. Залишається тільки зауважити, що в нашому суспільстві відсутня традиція «ініціації», або присвячення. Беручи участь в обряді «ініціації», підліток проходив випробування, які збагачували і назавжди змінювали його внутрішній світ, надаючи йому можливість побачити оточуючих і себе іншими очима, переосмислити цінності й увійти до світу дорослих, світу чоловіків не дитиною, а рівноправним членом суспільства.

Життя саме підказує рішення. Обряд «ініціації» замінюється у нас спеціально організованою «школою виживання» для підлітків, загонами скаутів або підлітковими клубами.

«у нас було так»: розповідає Олена Станіславівна

Коли моєму внукові Славку було дванадцять, я серйозно хвилювалася, що він поповнить ряди численної армії малолітніх злочинців. Він грубіянив і поводився по-хамськи, у школі почав отримувати погані оцінки, а його зовнішній вигляд мене просто пригнічував: штани, що сповзали і підмітали асфальт на радість поборникам чистоти, величезна футболка і черевики, що мали жахливий вигляд. Голова частково поголена, частково вкрита брудними пасмами. Загалом, портрет під назвою «покидьки суспільства». У нас із хлопчиком не було нормального спілкування, виходили не розмови, а крики і скандали. І раптом усе якимсь незбагненним чином почало змінюватися. Змінилися і костюм, і зачіска. А найголовніше, Славко почав навчатися. До нас по допомогу він не звертався, але сидів над книжками з якимись незнайомими нам хлопцями, які на вигляд були на два-три роки старшими за нього. Ми раділи змінам і хвалили Славка. А ближче до літа він запросив нас на змагання. Як виявилось, один із друзів онука познайомився з хлопцем, який відвідував заняття в підлітковому клубі. Там хлопці організували справжню «чоловічу державу». Виявляється, клуб цей створили підлітки десять років тому. Усе в ньому робили самостійно (приміщення клубу розташовувалося в напівпідвалі): і ремонт, і меблі. Придумали статут клубу і правила для тих, хто хоче бути його членом. У клубі діяла «школа виживання», в якій навчали, як можна прожити на безлюдному острові. А навесні, влітку і восени ходили у походи за азимутом. І рюкзаки носили, і намети ставили, і вогнище розпалювали. Самі готували собі їжу, мили казанки та миски. У цьому ж клубі Славко захопився стрільбою з лука.

Тепер йому виповнилося п’ятнадцять, і в нас давно вже зникли проблеми. Іноді ми сміємося вдома: що, якби я та його батьки вчасно помітили, як він подорослішав, і почали б спілкуватися з ним відповідно, то, швидше за все, «жахливого підліткового періоду» можна було б уникнути, адже наша сім’я завжди була дружною.