Дата публикации записи:

13 Декабрь, 2013 в 13:56

Як привчити дитину до дисципліни

Привчити дітей до дисципліни — одне з найскладніших завдань. Щоб впоратися з ним, потрібно пам’ятати, що дитина — це не дорослий в мініатюрі, а абсолютно інша особа зі своїми специфічними реакціями на те, що відбувається, і особливим сприйняттям світу. Крім того, ми повинні вирішити самі для себе, чого, власне, хочемо досягти, вимагаючи дисципліни. Правильніше було б допомогти дитині виробити самодисципліну, тобто навчити її слідувати вимогам суспільства, погоджуючи це зі своїми інтересами, і в той же час задовольняти особисті потреби без збитку для суспільства. Починати навчання необхідно, не чекаючи настання якогось «певного» віку, години Х, а від самого народження.

Тільки дитина з’являється на світ, як у неї вже виникає безліч бажань, і що повніше ми задовольнятимемо їх, то більше вона буде задоволена і собою, і батьками. Найголовніше в цій методиці: що більше малюк буде задоволений нами, то більш охоче виконуватиме наші вимоги. Саме за цієї умови наші турботи про дитину — харчування, сон, розваги — матимуть визначальне значення для подальшої її поведінки. Щоб ви мене правильніше зрозуміли, наведу приклад.

Мама повинна за розкладом погодувати чотиримісячну дитину в 14.00, а вона прокинулася на півтори години раніше. Правильніше було б узяти її з ліжечка і допомогти грати, але мама хоче привчити дитину до дисципліни і витримує її до визначеного часу. Що зрозуміє дитина насправді? Про те, що маму не хвилює, як вона почувається.

Таким чином, потреба дитини або залишається незадоволе-ною, або задовольняється надто пізно — коли вона вже зневірилася. Що гірше ви задовольняєте дитячі потреби, то галасливішим і впертішим стає ваш малюк.

Ми припускаємось помилки, коли у разі поганої поведінки дитини вважаємо, що вона поводиться так навмисно. Не намагаючись проаналізувати причину її поведінки, ми відразу робимо висновок: вона хоче бути поганою, а якщо так, то в нас готові слова — сердиті, образливі, обурені. Таким чином ми самі «програмуємо» дитину на погане. Наше переконання в тому, що вона навмисне так робить, ґрунтується на тому, що ми вже сварили її за аналогічну поведінку. Цілком можливо, що дитина дійсно може погано поводитися саме через те, що ми до неї погано поставилися. Це ще раз підтверджує те, що дитину краще привчати до дисципліни на підставі добрих взаємин і постійно розвивати їх і підтримувати, щоб у дитини завжди було бажання прийняти наше керівництво її вчинками.

Якщо ваша донька неслухняна і часто злиться на вас через те, що ви постійно сварите її, караєте і читаєте моралі, спробуйте змінити тактику. Закрийте очі на її провину і намагайтеся помічати тільки хороше в її поведінці. Ви побачите, що її поведінка покращає. Вона, швидше за все, розумітиме ваші вимоги і виконуватиме їх без негативного ставлення.

Коли ми говоримо про дисципліну, то передусім маємо на увазі психічну врівноваженість, а не «ходіння по струнці». Дитина повинна бути рухливою і веселою, вона має право виказувати свою радість і гарний настрій. Якби батьки не були дуже нетерплячі і наполегливі в прагненні привчити дитину до дисципліни, вона любила б їх так сильно, що прагнула б бути схожою на них і у всьому наслідувати. Тоді у тата з мамою було б значно більше приводів її хвалити. Більш того, дитина зрозуміла б тоді, що батьки хочуть і раді бачити її скоріше щасливою, ніж зразком досконалості, тому вона з легкістю приймала б будь-яке «ні», яке вони визнають за необхідне сказати їй.

Якщо не надавати цій проблемі надмірного значення, то з часом ми набагато успішніше навчимо дитину контролювати свої пориви і привчимо її до дисципліни. Я зовсім не маю на увазі, що ми повинні бути поблажливі і ні в чому не відмовляти нашим дітям, вважаючи, що тільки тоді вони будуть нас слухатися. Діти потребують керівництва і порад дорослих, оскільки їхні пориви часто нераціональні та неконтрольовані. Якщо ми ніколи ні в чому не будемо їм відмовляти, то потрапимо під владу їхнього егоїзму. Складність полягає в нашій поведінці, коли ми приймаємо рішення про відмову. Слід триматися рівно і твердо.

Давайте розберемо досить типову ситуацію. Ваша маленька донька просить дозволу з’їсти цукерки перед обідом (морозиво, печиво тощо). Ви їй відмовляєте. У відповідь вона починає плакати і говорить, наприклад таке: «Ти погана, ніколи нічого не дозволяєш» або «Я не їстиму твого поганого обіду» Ви сердитеся на неї і, коли бачите, що ваші пояснення не мають успіху, починаєте звинувачувати дівчинку в неслухняності й обіцяєте їй «усе розповісти татові», узагалі залишити її без цукерок, а заразом

і без мультиків. Навіть якщо ви виконаєте хоч би одну зі своїх погроз, ваша донька все рівно зрозуміє безглуздя ваших попереджень і не надасть їм жодного значення. Якщо ви розгнівані, то підвищуєте голос, щоб продемонструвати свою незадоволеність донькою. Вона ж розуміє ситуацію по-своєму: мама також легко втрачає самовладання. У результаті ви сваритеся і таким чином підсилюєте незадоволеність доньки і небажання робити так, як потрібно.

Як же правильно поводитися в цій ситуації? Зберігати спокій. Ну чого такого жахливого вона хоче? Ви що, самі ніколи не їли морозива перед обідом? Це зовсім не привід для того, щоб позбавляти дівчинку вашої ласки і любові, натомість пропонуючи крики й погрози. Якщо ми зуміємо залишатися в подібних ситуаціях спокійними і упевненими в собі, витримуючи атаки дитини, то швидше навчимо її розуміти, що протести даремні. Її, звісно, образить наша відмова, але образа минеться швидко і дитина менше страждатиме через неї. Важливо також, що вона не побачить картини вашого гніву або образи на неї і навчиться розуміти, що наше «ні» стосується тільки конкретної події і не поширюється власне на саму дитину. Адже навіть відмовити дитині можна так, що вона відчує нашу любов, турботу про неї і наше співчуття їй. Коли вона це зрозуміє, то буде значно легше ставитися до наших відмов. Знову ж таки наведу приклад зі своєї практики. У нас в школі працював психологом молодий чоловік, батько 6-річної доньки. Оскільки зазвичай у шкільних колективах усім про всіх усе відомо, ми знали, що він побоюється своєї дружини — високої, статної, красивої жінки. Проте його донька абсолютно не слухалася матері і беззаперечно виконувала його прохання. Я поцікавилася в нього, у чому справа. Він пояснив: «Дружина багато говорить і багато погрожує, але нічого не робить. Я говорю мало і дотримую своїх обіцянок. Не треба десять разів повторювати дитині те саме. Вона і з першого разу зрозуміє, чого від неї хочуть, але щоразу випробовуватиме межі дозволеного».

Намагайтеся уникати різноманітних погроз на адресу дитини. А ось робити обґрунтоване зауваження можна: «Дарино, у чому справа? Ти знову залишила свій велосипед на грядках. Якщо ти на ніч не прибиратимеш його в гараж, доведеться мені самому замкнути його там на якийсь час». І якщо знову ввечері виявиться, що дитина залишила велосипед на грядках, дотримайте обіцянки, щоб не втратити свій авторитет.

І ще одна порада: якось спробуйте, коли ви гніваєтеся, кричите, сваритеся, подивитися на себе в дзеркало,- ви самі себе не впізнаєте і навряд чи вам сподобається те, що ви побачите. А як вашій дитині бачити вас таким? І попри це, вона вас любить. Також не випробовуйте її любов до вас.

Один з найпереконливіших способів довести дитині нашу любов, навіть якщо ми їй в чомусь відмовляємо,- намагатися відвернути її увагу від того, що вона вимагає. Це не завжди легко зробити. Іноді доводиться не звертати уваги на сльози. Якщо ми в чомусь відмовляємо дитині, ми можемо запропонувати їй щось приємне, наприклад гру. І вона забуде про своє перше бажання.

А поки дитина ще мала і недостатньо розуміє нас, метод відвернення — це єдино можливий спосіб в чомусь відмовити їй. Вас повинна втішати думка, що виховання малюка — заняття дуже важке. Поступово ми навчимося розв’язувати основні проблеми, вона підросте і нам буде легше.

Якщо ж ви робите все правильно, а ваша донька тим не менше засмучує вас через свою неслухняність, подумайте ось про що: чи не страждає вона від постійного засмучення або переживання? Іноді ми не помічаємо тривоги і хвилювання наших дітей. Можливо, у вас недавно з’явилася друга дитина, і ваша донька, дивлячись, як ви воркуєте над немовлям, думає про те, що воно забрало у неї вашу любов та увагу. Можливо, їй здається, що ви більше любите її тата. Адже коли настають вихідні, ви мало уваги звертаєте на неї і забуваєте про свої обіцянки сходити з нею в зоопарк або покататися на атракціонах. Та й татові до неї й діла немає. Образа і обурення накопичуються, і донька перестає вас слухатися. Ви на неї зриваєтеся — і таким чином взаємини зіпсовані. Трапляється, що дитині потрібні не дисциплінарні навички, а докази того, що ви любите її такою, якою вона є.

Пам’ятайте про те, що попереду вибухонебезпечний підлітковий період. Проблеми, що легко розв’язуються із семирічною дитиною, виявляються складнішими із десятирічною і вже надзвичайно складними — із чотирнадцятирічним підлітком. В будь-якому разі, вам не уникнути серйозної конфронтації. Жоден із методів виховання дисципліни не допоможе, якщо у вас з донькою-підлітком не склалося теплих і міцних стосунків, якщо вони позбавлені взаємної любові і поваги. Думайте про це зараз, коли вашому маляті тільки рік, або 2, або 3.

Давайте підсумуємо наші міркування.

  •  Терпіння і ще раз терпіння.
  •  Снокій і розумність у доводах нід час відмови.
  •  Відвернення — один з найнадійніших способів.
  •  Необхідність допомагати й підтримувати дитину в бажанні бути
  • хорошою.
  •  Щасливе дитинство — кращий ґрунт для закріплення навичок самодисципліни.

І ще одна порада — загальна для подружжя. Сім’ї загрожує вибух сповільненої дії, якщо один із батьків ігнорує або відміняє покарання іншого. Така неузгодженість може взагалі порушити стійкість сім’ї. Ви повинні наперед погоджувати всі дисциплінарні заходи, якщо дитина завдає серйозного клопоту. (Те саме стосується і ваших бабусь-дідусів, якщо вони живуть із вами або ви користуєтеся їхньою допомогою у вихованні дитини.)

Якщо ви не здатні домовитися, терміново звертайтеся до консультанта.

Наведу приклад зі своєї педагогічної практики. У мене в класі, здається, у 5-му, навчалася дівчинка, в якої посеред навчального року почався тик: у неї постійно сіпалася повіка, варто їй тільки трохи понервувати. Вона стала настільки образливою

і некерованою, що в мене виникла підозра про якісь проблеми в сім’ї. На щастя, у нас в школі працював на той час прекрасний психолог, і я звернулася по допомогу до нього. Поговоривши з дівчинкою, він попросив, щоб прийшли батько й мати разом. Виявилось, що ситуація була досить стандартною: тато — підка-блучник, мама — «генеральша». Бог би з ними та їхніми взаєминами, якби дівчинка не була дуже прив’язана до батька. Усе, що батько міг запропонувати доньці — похід до планетарію, розповіді про зорі у вечірньому морозному небі, книжки перед сном,- це все критикувалося мамою. Дівчинка любила батька, їй було з ним затишніше, ніж з гучною і надмірно вимогливою мамою. У результаті — нервовий тик у дитини. Я не можу порадувати вас щасливим результатом. Незважаючи на курс психотерапії, бесіди психолога, мама була непохитна, і до кінця року дитина потрапила до лікарні, в неврологічне відділення. Подальша її доля мені не відома, оскільки батьки розлучилися, розміняли квартиру і роз’їхалися в різні райони міста.

Звичайно, це крайність. Найчастіше батьки все-таки знаходять спільну мову, причому іноді роблять це успішніше після того, як оформлять розлучення. Але у будь-якому випадку душевне здоров’я дітей вони враховують.