Дата публикации записи:

30 Ноябрь, 2013 в 14:06

Страхи у підлітків. Чого боїться ваш син.

Страх смерті в цьому віці означає, як і раніше, страх смерті близьких. Але до цього страху додається страх власної смерті. Найстрашніше — це думка про небуття. Про те, що все залишиться, як раніше, а тебе вже не буде. Про те, що можна померти, не встигнувши нічого зробити та досягти, а отже, піти безслідно. А якщо ти йдеш безслідно, це означає, що життя твоє було нікчемним і нікому не потрібним. А що може бути страшніше за те, що ти нікому не потрібний? Страх смерті змушує хлопчиків-підлітків відчайдушно ризикувати в цьому віці. Жага подвигу, звершень штовхає їх на відчайдушні, безрозсудні вчинки.

Довести собі та іншим, що ти особливий, що ти заслуговуєш на те, щоб про тебе думали, пам’ятали,- це рушійна сила, здавалося б, диких і безглуздих витівок.

Велике щастя для батьків, що ми, як правило, дізнаємося про все, що накоїли наші сини в цьому віці, років через 5, а то й 10 та 20 після того, як вся безрозсудність залишилася у минулому. Один юнак зізнався своїм батькам у тому, що коли йому виповнилося 17 років, то в нього була подружка з медичного училища. Дівчина приїхала із Сочі і жила в гуртожитку. Зрозуміло, гостям не дозволяли залишатися в гуртожитку після 23.00. Тому юнак регулярно протягом півроку, поки кохання не «перегоріло», видирався на четвертий поверх по водостічній трубі. Крім того, з труби він перебирався на вузький карниз і входив у вікно жіночого туалету, що заздалегідь було відчинене подружкою. Одного разу хтось зачинив вікно, і він трохи не зірвався, тільки дивом умудрився вчепитися за трубу і сповзти по ній униз. Маючи вже вік 25 років, молодий чоловік і сам не розуміє, як він наважувався на це — майже щодня ризикувати життям. Тоді він уважав, що робить це заради кохання. Тепер він уважає, що був у ті роки рідкісним ідіотом і що йому дуже пощастило, що він не зірвався і не розбився.

Страх самотності - найсильніший страх цього вікового періоду. Підлітки почуваються унікальними і неповторними, єдиними у своєму роді. Якщо ж вони неповторні, то хто може їх зрозуміти? Хто може розділити їхні ідеї та їхні відчуття? Звісно, ніхто. Тим часом знайти споріднену душу і поділитися з нею багатством свого внутрішнього світу — насущна та нагальна необхідність.

Куди ж податися, перед ким розкрити душу?

Батьки «безнадійно відстали, вони схожі на викопних монстрів, які дивом залишилися живими після льодовикового періоду». Хіба вони здатні щось зрозуміти? Ні, вони дуже стурбовані сьогочасним життям. Якщо вони про щось і турбуються, так це про хліб насущний. Вони незрозумілі й нудні. Учителі зациклилися на тому, щоб навчити та напоумити, і часто вони просто не чують «крику душі», а тому і не можуть на нього відгукнутися.

Однокласники та ровесники? Але вони дуже зайняті собою, чують тільки себе, мріють поділитися своєю неповторністю. І тоді настає «самотність у натовпі», серед інших людей, страшніше за яку нічого не може бути. Підліткові здається, що він самотній у Всесвіті, ніхто його не розуміє, нікому він не потрібен, і ходить він, такий талановитий та неповторний, такий розгублений, який не має змоги застосувати свої таланти та свою могутність. Якби йому дали точку опори, він міг би перевернути світ, але підказати, де вона, нікому, а сам він її не знаходить.

Зрозуміло, цей страх переказаний у перебільшеному та спрощеному вигляді, але підліткам якраз і властиво все перебільшувати. На щастя, зрештою завжди знаходиться той, хто допоможе винирнути з каламутних хвиль страху, з моря самотності.

Для одних рятівниками є власні батьки, які знайшли час для щирої бесіди, готові вислухати і спробувати зрозуміти, які сповнені співчуттям, тривогою і любов’ю.

Другим простягають руку допомоги вчителі, які вчасно розгледіли в очах своїх розумних учнів цю величезну самотність, що перехльостує через «гранітні набережні душі» і загрожує повінню.

Для третіх у ролі рятівника постає тренер, який відзначив успіхи та подібність до великих спортсменів. А комусь достатньо було поговорити зі старшим братом або з другом, який готовий теж поділитися своїми переживаннями та вислухати чужі. У всіх цих випадках виникає душевний зв’язок, протягується рятівна нитка Аріадни через лабіринт Мінотавра, готового зжерти самотнього подорожнього.

На щастя, цей страх минає з віком, як і всі вікові страхи, якщо тільки не переходить у патологічну стадію фобії.