Дата публикации записи:

19 Ноябрь, 2013 в 17:17

Сучасний стиль виховання

Мати й батько в першу чергу поглинені роботою (або світським життям) і доручають виховання своєї дитини фахівцям.

У перші місяці життя дитина перебуває в ліжечку, можливо, вона забезпечена «розвивальними іграшками», але обмежена в безпосередньому спілкуванні. Її життя практично повністю підпорядковане режиму, оскільки батькам або няні простіше планувати свій день.

Згодом дитина переселяється у манеж, а потім потрапляє в ясла і дитячий садок, тобто весь час перебуває в колективі однолітків і відокремлена від дітей, які є старшими або молодшими від нього на рік, а також від усіх дорослих, за винятком професійних педагогів.

Пізніше, коли він, ставши вже практично сформованою людиною, допускається в доросле життя, виникає конфлікт, аналогічний до того, що описаний у романі Тургенєва «Батьки і діти», або конфлікт між «дітьми-квітами» та їхніми «батьками-мілітаристами».

Тобто два покоління говорять різними мовами.

Джон Д. Макдональд «Легенда про Джо Лі»

Ці діти жили у своєму світі, куди ми допускалися. Усі їхні вміння, всі їхні мрії та енергія присвячувались створенню артефактів субкультури, сили, краси, швидкості, технічної досконалості — і бунту. Наша культура давала нам дуже мало, і вони почали створювати власний світ зі своїми звичаями, легендами та подвигами, зі своєю музикою, своєю етикою та мораллю.

Недолік такої системи: дитина потрапляє у доросле життя практично непідготовленою. Вона двадцять років прожила у дитячому світі та гралася в дитячі ігри.

Переваги: дивовижна теплота взаємин між друзями-однолітками, наприклад знамените братерство ліцеїста:

Нам целый мир — чужбина,

Отечество нам — Царское Село.

Зрозуміло, що ідеальним був би якийсь середній стиль виховання, що дозволяє дитині плідно спілкуватися як по вертикалі (зі старшими та молодшими), так і по горизонталі (з однолітками). Як дійти до такого виховання? Вочевидь, відстежуючи щоденно ситуації, в які потрапляє дитина в сім’ї або на дитячому майданчику, і ставлячи щоразу запитання, яку інформацію вона отримує на цей момент.

Можливо, вам допоможуть міркування Франсуази Дольто, хоча на перший погляд вони можуть видатися незвичайними і шокуючими:

Сьогодні дитина контактує з більш обмеженою кількістю дорослих, ніж у попередні епохи.

Легко можна переконатися в тому, що сьогодні дитина, яка бачить бабусь і дідусів тільки іноді, на сімейних зібраннях, здебільшого замкнена в тріаді: батько — матір — єдина дитина. Дитина перебуває в цьому осередку, але ж сьогодні вважається, що завдяки телевізору, груповим екскурсіям та подорожам простір життя дитини розширився. Це все відносно. Матеріальний простір розширився, простір емоційних зв’язків звузився.

Для переживання відчуттів, що супроводжують стосунки між людьми, у дитини залишається значно менше простору, ніж раніше; вона стала значно ближчою до батьків — вони для неї і годувальники, і вихователі. Раніше вони взагалі не були ані годувальниками, ані вихователями, а були колегами у трудових і представницьких ритуалах. Вона діяла таким же чином, як вони, стосовно світу, простору, а між ними було безліч дорослих-замісників.

В інтер’єрах житла ремісників і селян роль загальної кімнати тривалий час посідає переважне місце. Не варто забувати, що соціалізація простору має і практичний смисл. Зрозуміло, що в селі простір буде приватизований значно пізніше, оскільки техніка потрапить до селянських хат на століття пізніше, ніж у міські будинки.

Тепло від вогнища, людське тепло: тривалий час вогнище було єдиним джерелом тепла, яке ввечері збирало дорослих та дітей у холодному будинку. Працювали та відпочивали в одному і тому ж приміщенні. Техніка поклала край сімейній згуртованості, але одночасно й позбавила товариськості. Як тільки з’явилась можливість опалювати декілька кімнат, дітей почали розміщувати окремо від батьків.

Приватизація простору супроводжувалась еволюцією сімейного життя. Якщо дитина впорається із хворобами перших років життя, вона повинна перш за все захищати інтереси батьківського дому, зберігати батьківські надбання. В епоху Середньовіччя семирічних дітей вважали майже дорослими; вони мали давати користь суспільству, тобто всій соціальній групі, корпорації свого батька. У ХІХ столітті родина є менш схильною — не беручи до уваги ранні роки життя дитини — «віддавати» її зовнішньому світу, ледве вона досягне того віку, коли зможе прислужитися батьківському дому, і не поспішає віддавати її в «люди» із семи років. Її залишають удома.

Тим самим життєвий простір дитини скорочується, і якщо вона отримує переваги від спілкування з батьками, які приділяють їй більше уваги та більше піклуються про її здоров’я, то значно втрачає при цьому, позбавляючись автономії, контактів з іншими людьми.

Захист, який дає дитині замикання всередині буржуазного дому, є ілюзорним, тому що прищеплювати їй справжній імунітет проти небезпек, що загрожують її психічній цілісності, може тільки досвід, пов’язаний із ризиком.

Зрештою найкраща послуга батькам і матерям — це намагатися звести нанівець батьківські права, звільнивши їх від нашарування міфів; можна вести мову про роль батьків, які дали дитині життя, про ту допомогу, якої вони потребують, взявши взяти на себе обов’язки з виховання дитини, або про їхнє право передати цю роль іншій особі, але при цьому слід якомога менше говорити про «батьківські права».

Дитині необхідні дорослі батьки, нехай це біологічні батьки, або названі, або ті та інші. Зрештою, для маленької дитини сприятливим є все, що може позбавити тривоги, пов’язаної із взаємністю всередині соціальної групи; чим більше дитина замкнута усередині трикутника, всередині стосунків батько-мати, тим більше вона обмежена і тим менше у неї є шансів, щоб стати самою собою.

Необхідно випустити її з цієї камери, але при цьому обов’язково вжити заходів, щоб із цього полону вона одразу ж не потрапила в інший, більш жорсткий.

Наприклад, ось маленький хлопчик (або дівчинка). У нього немає законного батька, і матір говорить про нього: «У нього немає батька». Ми їй жартома заперечуємо: «Як, невже ви — виняток із законів природи?» А дитині говоримо: «Твоя мама зачала тебе, як усіх дітей, разом із чоловіком».

«Так_ Але ж від нього не було жодної користі!» — «Адже користь була — якщо з’явилася на світ ця дитина, яка для того, щоб народитися у вас, обрала його собі за батька. Ви ж щасливі, що маєте дитину?» — «Звичайно! Адже я цього хотіла».

Тоді ми звертаємося до дитини: «Ось бачиш, тебе чекали, правда, ти не знайомий зі своїм батьком, але він у тебе, як і всіх людей, — є. Твоя мама також має батька; отже, у тебе є дідусь. А у твого батька, який подарував тебе твоїй мамі, також був батько, якого ти не знаєш, тому що твоя мама не була з ним знайомою і не може тобі про нього розповісти. Але він у тебе є, він у тобі, ти його знаєш якимось невідомим для всіх нас чином».

Нескладно помітити, що досить часто батьки швидше перешкоджають розвитку своїх дітей, ніж сприяють йому. Їхня любов зумовлена відчуттям власності, до неї здебільшого додається тривога. Нікуди не подінешся: на нашій любові завжди паразитує наша ненажерливість. У наш час батьки досить часто стають паразитами стосовно маленької людини.

Батьків не потрібно «ставити на місце»; необхідно підтримувати їхнє прагнення залишатися на тому ж місці, яке вони посідали до зачаття дитини, щоб їхнє бажання було спрямоване на їхнє життя з іншими дорослими; нехай вони просто зберігають за собою місце тих людей, які відчувають певні бажання. Інакше відбувається ось що: коли вони потрапляють у пастку материнства або батьківства, вільні валентності їхніх бажань, які раніше були спрямовані на життя з іншими дорослими, спрямовуються на потомство та фіксуються на цій дитині, яка для кожного з батьків займає місце другого члена подружжя. І цей другий член подружжя втрачає свою цінність порівняно зі спокусливою потужністю дитини. Він, малюк, — або спокусник, або знедолений; його намагаються або зжерти, або ним командувати, дресирувати, його обов’язково виявляючи любов, що бере свій початок із нарцисизму, тому що дитина -наша. Геніальний Фрейд зрозумів це і назвав «комплексом Цціпа». Освіта тут зовсім ні до чого, коли йдеться про те, що необхідно ставати батьками. Для цього слід розуміти, що це не означає владарювати над кимсь, а отже — отримати обов’язки і нічого замість того. Саме такого розуміння бракує нинішнім батькам.

Ми бачимо — дитина, порушуючи всі межі, «пожирає» батьків, а батьки не реагують так, як це потрібно робити відповідно до віку та батьківського обов’язку: вони починають поводитися із власними дітьми запанібрата, оскільки свого дитинства у справжньому сенсі — не мали. І через дитину переживають його заново. І якщо одного з батьків материнство очікує як пастка або ж (у другого) перспектива стати батьком руйнує його почуття до дружини чи перешкоджає роботі, то вони не відчувають задоволення від сімейного життя, і зв’язок, який існує між батьками, зникає — це є однією із причин розлучення. Якщо ж навчати дітей бути батьками, то вчити їх слід того, що у них ніколи не буде жодних прав на їхніх дітей — тільки обов’язки, і найголовнішим із них буде підготовка дітей до вміння жити, навчання їх вміння звільнятися від няньок. Що стосується дітей, їх необхідно вчити не забувати про єдиний обов’язок стосовно батьків: коли вони постаріють допомагати їм, бути поруч, коли батьки стають безпомічними — так само, як колись, коли безпомічними були вони, їхні батьки були поруч із ними. Існує необхідність використовувати як доповнення батьківської турботи про дітей енергію юнацтва та людей похилого віку. Той факт, що літніх людей і дітей віддаляють два покоління, зменшує тягар влади та збільшує бажання спілкуватися. Нині діти спілкуються здебільшого зі своїми бабусями та дідусями, а бажано, що спілкування з людьми похилого віку виходило за межі родини, тим більше зараз, коли сім’ї живуть на значній відстані одна від одної. Необхідно реабілітувати енергію літніх людей та дітей.