Дата публикации записи:

19 Ноябрь, 2013 в 11:15

Хвора дитина. Особливості виховання

Якщо ваша дитина страждає на важке хронічне захворювання (наприклад, бронхіальну астму або цукровий діабет), але її рухливість не обмежена, а інтелект відповідає віковій нормі, то єдиною перешкодою для формування у неї навичок спілкування з однолітками можете виявитися ви самі. Якщо ви ставитиметеся до своєї дитини як до хворої, особливої, погано пристосованої у цьому світі, ви легко «передасте» таке ставлення і самому малюкові та оточуючим. Швидше за все, у періоди між загостренням захворювання або при регулярному прийомі призначених ліків вашого малюка можна вважати цілком здоровим і він може брати участь у тих же заняттях і розвагах, що і його однолітки.

Зрозуміло, ви відчуватимете сильний страх і тривогу за дитину. Але батьківство вимагає мужності та вміння стримувати емоції розумом. Визначте самі «межі безпеки для вашої дитини», але стежте, щоб вони не стали занадто вузькими, щоб дитина не виявилася зв’язаною по руках і ногах вашою тривогою.

Існує спокуса визнати себе винуватою в хворобі дитини і принести своє життя в жертву їй, зростися з нею, не розлучатися з нею ні на секунду, прожити самій її життя. Тим більше що однорічна дитина не заперечуватиме вам. Але мудра мати визнає і те, що в хворобі дитини не винен ніхто, ані вона сама, ані дитина, ані лікар, це просто нещасна випадковість, і те, що хвора дитина має таке ж право стати самостійною особистістю, як і здорова. Наприклад, якщо ваша дитина хвора на цукровий діабет, намагайтесь, щоб не тільки ви, але й ваші родичі навчилися вводити їй інсулін і ви не були б намертво прив’язані до дитини. (Згодом, у шкільному віці, вона повинна навчитися самостійно вводити інсулін і дотримуватися дієти.)

Якщо дитина змушена багато часу проводити в лікарнях, вона може зіткнутися навіть із надмірно інтенсивним спілкуванням із дітьми і незнайомими дорослими. На неї покладається більша відповідальність, ніж на її однолітка, який живе вдома. Тому не дивуйтеся, якщо вона поводитиметься дуже знервовано або агресивно. Намагайтеся зробити умови її життя комфортнішими (спільне перебування, або денний стаціонар, або можливість на вихідні повертатися додому). І, найголовніше, частіше пояснюйте їй, що саме і чому відбувається з нею, що ви залишаєте її в лікарні не тому, що не любите, і не тому, що вона чимось завинила.

Якщо ж, навпаки, ваша дитина змушена часто залишатися вдома і не може гратися з однолітками, подумайте про відвідування дитячої ігрової групи в найближчому Будинку культури (багато груп приймають дітей із 1,5 року).

Складніші проблеми виникають у дітей, які відстають у розумовому розвитку, і дітей, які страждають на захворювання опорно-рухового апарату.

Особливо важко доводиться дітям, які відстають у розвитку, адже вони ще не говорять, не можуть висловити бажання словом або жестом, не усвідомлюють їх. Тобто головним співрозмовником і емоційним партнером залишається сім’я, в рідкісних випадках — сім’ї друзів.

Як відзначають логопеди, чим більше позитивних емоцій відчуває матір стосовно дитини, тим краще вона соціально адаптована.

Тобто величезну роль відіграє усвідомлення матір’ю хвороби дитини, прийняття її, створення режиму і занять, які принесуть задоволення дитині, допоможуть їй відчути, що вона не одна, що її люблять, намагаються зрозуміти і готові терпляче спілкуватися

з нею. Тому добре, якщо мати після неминучого запитання: «За які гріхи доля посилає мені таку дитину?» спробує тут же поставити собі наступне: «Чому саме мене доля визначила цій дитині в матері? Що я можу зробити для неї?»

Ідеальним випадком для формування навичок спілкування і соціалізації дітей, які відстають у розвитку, може бути установа на зразок Центру реабілітації.

Наприклад, у Волгограді була створена група для дітей від 8 місяців до 3—3,5 року, які страждають на дитячий церебральний параліч. Окрім медичних процедур і харчування матері та діти мали соціальне середовище для спілкування. Тобто матері могли похвалитися успіхами своїх дітей, показати їх людям, які оцінять ці маленькі зрушення, що непомітні для батьків здорових дітей. Діти могли спостерігати за однолітками, мами коментували дії інших дітей.

Це позитивно позначалося на матері, яка відчуває гордість за свою дитину, крім того, мати могла переконатися, що дитина, яка страждає на церебральний параліч, може, проте, багато чого досягнути. Вона могла порадитися з матерями, які вже подолали проблеми, які вона тільки намагається долати.

Соціалізація і рівень спілкування залежать в першу чергу від мами. Якщо мати спонукатиме свою дитину спілкуватися з іншими дітьми, допомагати їй демонструвати свої уміння, то і в інших дітей та батьків виникне інтерес до неї. Наприклад, на заняттях

з перевірки зору дворічних дітей спочатку тільки мама могла сказати, який колір назвала дитина, а до сьомого заняття її зрозуміла медсестра, яка проводила процедуру.

Позитивний вплив на розвиток дитини чинять старші діти та їхні друзі, які ставляться до дитини природно, передбачаючи її бажання, пропонуючи елементарні ігри.

Для кращої соціалізації та спілкування хворих дітей мати перш за все повинна навчити їх висловлювати свої бажання. У першу чергу необхідно навчити дитину слів «так» та «ні». Як вони передаватимуться, не важливо, головне, щоб вони були чітко виражені.

Наприклад, якщо це «ні», то дитина дме (тобто нібито «пфф»), а якщо «так» — вона намагається вимовити літеру А. В одному американському фільмі дівчинка, хвора на церебральний параліч, відповідала «так» на питання, висовуючи язика. Тобто вже шляхом простих запитань можна виявити бажання дитини і задовольнити їх. Це допоможе їй у подальшому спілкуванні, задоволенні її елементарних потреб, спростить роботу з нею вихователів і медичного персоналу. Далі необхідно навчити вказувати на предмети, які їй необхідні. Тобто виробити певний тип вираження бажання, його конкретизацію. На жаль, не всі діти можуть продемонструвати ці елеме тарні для здорової дитини навички. Але навчати цього дітей необхідно.

У Волгоградському центрі була дитина, яка практично не могла володіти своїм тілом. Таких дітей часто вважають «безглуздими овочами». Насправді це не так. Рівень спілкування мами з цією дитиною був удосконалений — вона могла передати все, що відбувалося в групі. Ця дитина завжди намагалася бути поряд із дітьми, бачити їх, усвідомлювати, нехай навіть не брати участь в їхніх іграх, діти самі звертали в іграх увагу на неї.

Коли дитина навчиться висловлювати елементарні бажання, то вже можна говорити про відвідування дитячого колективу. Оптимальний вік залежить від індивідуальних особливостей дитини і захворювання. У середньому рекомендується загальна група з 1 року і перехід у групу без матері до 3 років.

Спілкування і соціалізація на цьому етапі необхідні також сім’ї малюка. Мама соромиться вийти з ним на вулицю, розмови про інвалідність пригнічують її, відставання малюка в розвитку, що списується на вік немовляти, стає очевидним, руйнуються надії на професійну кар’єру, плани сім’ї тощо.

Відвідування групи з дітьми дають таким матерям можливість побачити, як решта розв’язують подібні проблеми, особливо якщо в такій групі буде декілька матерів, які це роблять успішно. Це спонукає інших матерів не тільки до лікування, але й до соціальної реабілітації дітей.

Спілкуватися зі здоровими однолітками таким дітям складно. Ті забагато рухаються, шумлять, можуть необережно штовхнути хворого малюка. Легше встановлювати контакти зі старшими дітьми (5—6 років), які можуть організовувати гру і коментувати її для хворої дитини. Їхні ігри дають їй більший простір, їхнє мовлення зрозуміле маленькій дитині, цікаве для неї.

Наостанку знову повернемося до психологічного стану матері хворої дитини.

Момент, коли такій дитині виповнюється рік, може виявитися серйозним випробуванням для сім’ї. Для деяких саме в цьому віці звучать слова «інвалідність», «дитячий церебральний параліч».

Стає очевидним вплив хвороби на життя сім’ї.

Проблеми сім’ї залежать від стадії ставлення до дитини. Психологи виділяють три стадії ставлення до такої дитини.

  • Безмежне горе в період встановлення діагнозу. Часто саме однорічній дитині ставиться діагноз «церебральний параліч» і призначається інвалідність.
  • Агресія до себе та оточуючих, пошук відповіді на одне-єдине запитання: «Хто винен?»
  • Прийняття дитини такою, яка вона є.

Деякі матері долають цей шлях за 5 днів, деякі не можуть подолати його за 4 роки. Але тільки на третій стадії можливі якнайкраща соціалізація та спілкування.

Найголовніше для хворої дитини в цьому віці — соціалізація сім’ї. Чим повноціннішим життям живе вона, тим краще буде дитині. Тобто якщо мати має заробіток або хобі і не почувається рабою, людиною, яка не має майбутнього, а тільки перспективу прання пелюшок і підмивання своєї дитини.

Необхідно усвідомити, що цим дітям гра необхідна ще більше, ніж іншим. Якщо дитина не може гратися, мати повинна гратися замість неї, використовувати її руку для вдосконалення маніпуляцій, намагатися досягнути дитячої реакцій для визначення предметів і дій.

Тобто мотивація і навчання на зразок лікувальної фізкультури: якщо дитина не може виконувати маніпуляцію самостійно, нехай виконує пасивні рухи, підкоряючись руці матері. Ігри необхідно добирати індивідуально, починаючи з елементарних, таких, що викликають у дитини позитивні емоції (наприклад, «сорока-ворона», «ладусі» або малювання пальцем по крупі), і поступово їх ускладнюючи.