Дата публикации записи:

30 Ноябрь, 2013 в 12:12

Хлопці 11-15 років. Особливості вікового розвитку

Багато підлітків у ранній юності малюють та пишуть вірші. Можливо, природа пробуджує в них ці «вікові» таланти (які не виявлялися раніше і згодом «зникнуть») для того, щоб дати їм можливість «виплеснути» негативні емоції, не заподіюючи шкоди собі.

Так, Стівен Кінг почав записувати свої кошмарні сни та фантазії, щоб не збожеволіти від страху. Переносячи на папір кошмар, він у такий спосіб позбавлявся його.

Так само вірші та малюнки періоду депресії, песимізму і меланхолії, що властиві цьому періоду, допомагають долати кризу підліткового віку. У цьому розділі ви прочитаєте багато віршів, написаних хлопчиками віком 13-15 років. Уважаю, що і вони, і коментарі до них допоможуть вам краще зрозуміти вашу власну дитину. Прошу вибачення, вже не дитину — підлітка.

Жизнь не идет у нас теченьем плавным,

И удлинить ее нельзя навек.

Но все же совершенным, самым главным,

Обязан только жизни человек.

Жизнь — то вместе радость и обида,

Жизнь коротка, но все-таки длинна.

Дается только раз, чтоб было видно,

Кому из нас она не зря дана.

Жизнь — то путь находок и ошибок,

Ведь сразу невозможно все понять.

Путь горьких слез, сияющих улыбок,

Попыток необъятное объять.

Жизнь — то вдаль летящая планета.

Жизнь — то цель, стремящаяся ввысь,

Жизнь хороша, хоть и трудна, жизнь — то

Но я не знаю, что такое жизнь.

У цьому вірші можна спостерігати повний набір проблем підліткової кризи — це і пошук себе, і пошук сенсу життя, і жага подвигу, і впевненість у власній невразливості та неповторності, і суцільні суперечності, хаос думок та почуттів.

Формування ідентичності. Віковий період, якого побоюються всі батьки,- вік 12-15 років. Час формування одночасно соціальної, професійної та сексуальної ідентичності. Цей процес, зрозуміло, не закінчується в 15 років, а триває далі, але «найгостріша» фаза припадає саме на вік від 12 до 15 років: настання статевої зрілості, «дев’ятий вал» тестостерону, період занепокоєння, тривоги, дратівливості, диспропорції у фізичному та психічному розвитку, максимальної агресивності та інших «перекосів». І одночасно з цим — зниження працездатності, поява меланхолії, сумнівів, абстрактного бунту, коли вимагають не «свободи задля», а «свободи від…», суперечливих відчуттів, що змушують підлітка сьогодні йти до церкви і щиро молитися, а назавтра випивати в компанії тих, хто теж сумнівається і шукає щось, як і він сам,- період, який далеко не кожний підліток (і не кожний батько) спроможний витримати і пережити, не зазнаючи втрат.

«Ніхто мене не розуміє» Рання юність — негативна фаза підліткової кризи. У цей період, як я вже зазначила, не тільки знижується працездатність, але й сповільнюється інтелектуальний розвиток, зникає інтерес до навчання в школі, до здобуття освіти як такої. Хоча до школи підлітки йдуть із бажанням — поспілкуватися. Одночасно з цим хлопчики демонструють тенденцію до відособлення та усамітнення, до занурення у свої думки, оскільки їм здається, що їх ніхто не розуміє — ані однокласники, ані інші ровесники, ані тим більше дорослі.

Підліток не хоче бути ніким, окрім себе самого. Але його проблема полягає в тому, що він поки що не знає, хто він. Дійсно, оточуючим складно зрозуміти його, оскільки він сам себе не знає і не розуміє. А людина, якої ніхто не розуміє, відчуває самотність, упадає у відчай, а наслідком цього є занепад сил.

У період ранньої юності кардинальні зміни відбуваються в усіх сферах життя підлітка. Його фізичний розвиток вступає до фази «великого стрибка». На хлопчиків обрушуються навіть не хвиля, а цунамі різноманітної інформації. Тільки-но підліток засвоїв і прийняв якийсь один новий аспект свого життя, як одразу ж відбулися нові зміни та з’явилося ще щось нове. На додачу до цього уроки з кожного предмета містять нову інформацію, яку потрібно засвоїти за короткий термін, кількість домашніх завдань збільшується вдесятеро проти того, що було раніше. Постійний стан нестійкості, нестабільності, відчуття невпевненості, як під час ходьби вулицею в ожеледицю,- усе це зовсім не сприяє стабілізації та урівноваженню психіки. Завдання батьків — допомогти. Але так, щоб підліток і гадки не мав про те, що йому допомагають.

Як і в трирічному віці, усе знаходиться під основним гаслом і девізом: «Я сам!»

Рання юність — початок переходу від дитячої залежності до дорослої самостійності та відповідальності. Для цього потрібно, щоб завершився фізичний розвиток, у тому числі і статеве дозрівання, і одночасно була досягнута соціальна зрілість. Для нашої епохи характерним є прискорення статевого та фізичного дозрівання і відносно пізнє настання соціальної зрілості. Життя стало складнішим і вимагає від нас усе більшої кількості знань, навичок та поінформованості. А це потребує більшого часу, ми змушені навчатися упродовж тривалого часу, тому пізніше розпочинаємо самостійне трудове життя.

Складність, на мій погляд, полягає ще в тому, що вибір можливих шляхів розвитку практично необмежений, а ось інформація про ці шляхи не завжди вчасно доходить до «адресата». У результаті процес самовизначення затягується, стає тривалішим. Переконатися ж у правильності зробленого вибору можна лише безпосередньо в умовах обраної діяльності. Напевно, тому сьогодні зростає кількість людей, які здобули дві, а то й три вищих освіти.

По-перше, це продовження пошуку себе та свого шляху, можливо, найкращої та повної реалізації свого потенціалу. А по-друге, світ настільки ускладнюється, що обмежених знань з одного предмета досить часто виявляється недостатньо.

Підліткова криза в сучасних умовах відбувається занадто загострено, можливо тому, що в житті нашого суспільства діти та дорослі — це два полюси. Дітей повністю позбавляють відповідальності і турбот. Передбачається, що батьки повинні про все піклуватися і за все відповідати. Обов’язком дитини є слухатися дорослих, а ось дорослому належить виявляти ініціативу та самостійність. Хоча дитина сама по собі, а вже підліток і поготів,- істоти надзвичайно ініціативні та активні: адже вони відкривають і пізнають світ!

Підлітки сповнені відчуття своєї унікальності та неповторності. Вони впевнені у тому, що ніхто і ніколи не відчував того, що вони зараз переживають; нікому й ніколи не спадали на думку ті ідеї, яких у них так багато. Їм здається, що на них дивиться весь світ. Спробуйте переконати підлітка в тому, що дірку, яка щойно з’явилася у нього на шкарпетках, ніхто, крім нього, не помічає. Адже він абсолютно переконаний у тому, що навколо всі теж стурбовані щодо його зовнішності, манер, поведінки і думок нітрохи не менше, ні він сам. А тому його найбільше турбує те, що про нього думатимуть і що говоритимуть. І не варто його розчаровувати (до того ж це буде марним витрачанням часу і сил).

Заниження самооцінки. Характерною особливістю ранньої юності є різке заниження самооцінки. Багато в чому це пов’язано зі значною кількістю змін, що відбуваються одночасно. Невпевненість у собі може спричинити погіршення шкільної успішності та огидну поведінку. Чим більше відбувається змін, тим гіршою є ситуація, тим гострішою є криза переходу. Для кризи достатнім є вже початок статевого дозрівання і гормональної перебудови організму, що супроводжує цей процес. Ті підлітки, для яких цей період збігається з переходом із початкової до середньої школи та значними змінами в шкільному середовищі, переживають кризу набагато важче. Ще гірше почуваються ті, чиї батьки в цей час розлучаються. Додатковим стресом може бути зміна місця проживання, що супроводжується переходом до іншої школи (ще гірше — переїзд до іншого міста або іншої країни).

Якщо є така можливість, то батькам слід намагатися не посилювати підліткову кризу сина: відкласти розлучення і/або переїзд. Якщо все ж таки переїзд неминучий і відбудеться в межах одного міста, найдоречнішим буде продовження навчання в тій же школі, навіть якщо до неї доведеться їздити і це пов’язано з певними незручностями. Зате психологічно хлопчик почуватиметься комфортніше і період може минути значно спокійніше.

Далі ви прочитаєте вірші п’ятнадцятирічного хлопчика і його власний коментар до них, але відколи він був написаний, хлопчик подорослішав на 3 роки. Йому якраз не пощастило: довелося змінити школу посередині року через переїзд до іншого району міста. Зверніть також увагу на те, що його виходу з депресії допомогли не батьки, а немолоде подружжя, яке він випадково зустрів. Хоча, як ми з вами розуміємо, нічого випадкового в нашому житті не буває

«Зі мною було так»: розповідає Анатолій

В пустыне дня, летящего так скоро,

Канатоходец я без веры и опори.

Хочу гореть, но нет во мне огня,

Хочу покоя, но вокруг раздоры.

И вновь тоска непрожитого дня.

В водовороте праздной суеты

Нет места для любви и для мечты.

Наш мир — театр, и ми меняем маски,

А душу разъедает жажда сказки.

Прекрасен вид пустынных площадей.

Где есть толпа — там нет уже людей,

Затоптан индивидуум, затерт,

А смысл жизни выброшен за борт.

Я чуда жду, я верю в мир и свет,

Во мне же мира нет, и света нет -

Клубится в зеркале туманный коридор,

Моей души смятение и вздор.

Цей вірш я написав три роки тому, коли мені було п’ятнадцять. Нам пощастило: нашу комуналку в центрі міста розселили, і ми переїхали до окремої двокімнатної квартири. Отже, тепер і я, і батьки мали свої кімнати. Але квартира була розташо вана в районі новобудов, і мені довелося змінити школу. Це було жахливо. Якщо в нашій школі мене вважали математично обдарованим, то в новій школі це нікого не цікавило. Я вмить отримав прізвисько «довготелесий очкарик».

Мені було так самотньо, що я почав спілкуватися з декількома однокласниками, яких інші називали «задаваками».

Ці троє хлопчиків і дівчинка вчилися значно краще за всіх, перемагали на районних і навіть міських олімпіадах, тому вважали себе розумнішими за інших «дурників». Я дотримувався правил своїх нових «друзів», хоча зовсім не вважав їх друзями. Із часом мені почало здаватися, що навколо все є фальшивим, що всі надягли маски і грають певні ролі. Я почав нервуватися і дратуватися.

Із батьками я про це не говорив: вони розхвилювалися б, а допомогти мені все одно не змогли б (це моя думка на той час). Улітку, перед випускним класом, у парку, я випадково познайомився з подружньою парою пенсіонерів.

Це були дивовижні люди. Максимові Леонідовичу було вже вісімдесят п’ять. Він майже нічого не бачив, а після інсульту ходив дуже повільно і через силу. Його дружина Ольга Феоктистівна була на п’ять років молодшою від чоловіка, добре бачила, проте нормально чути могла тільки за допомогою слухового апарата. Вони шуткували, що створені одне для одного, і тепер, маючи шістдесят два роки спільного життя, удвох становлять одну повноцінну людину.

Мені здавалося, що вони абсолютно точно знали, як потрібно жити і що робити, і тому були щасливими. Вони мені багато розповідали про своє життя, а я їм — про своє. Вони ніколи не розмовляли зі мною як з дитиною. Я бачив, що їм зі мною цікаво, що вони поважають мої погляди та ідеї навіть тоді, коли з ними не погоджуються. Вони ніколи не говорили мені, що я не правий, але наводили докази на захист своєї точки зору.

З’ясувалось, що Максим Леонідович був раніше шкільним учителем фізкультури та тренером з легкої атлетики. На початку літа я познайомився з одним із його учнів-тренерів. Він запропонував мені займатися легкою атлетикою для загального розвитку. Чемпіоном та видатним спортсменом я, звичайно ж, не став, зате вже точно перестав бути незграбою.

Сутулість зникла, і з’явилися деякі м’язи. Навіть батько одного разу зазначив, що я виглядаю дуже спортивно і тримаюся впевнено. А перед початком нового навчального року мої дорослі друзі, сказали мені таке: «Анатолію, облиш грати якісь ролі для того, щоб намагатися комусь сподобатися. Просто будь самим собою. Ми тебе непогано вивчили за цей час і запевняємо в тому, що ти гідна і цікава молода людина. І зазнач, що ми тебе полюбили, як могли б полюбити рідного внука, якби він у нас був, адже ти зовсім і не намагався нам сподобатися, навіть не думав про це».

Я розмірковував над їхніми словами певний час і почав поводитися в школі так, як звик протягом цього літа в колі нових, дорослих, друзів, які оточували мене в парку або в спортивному клубі. І всі мої проблеми, починаючи з проблеми самотності, якось непомітно зникли. У мене з’явилися друзі. І хоча вільного часу у мене виявлялося набагато менше, адже тепер до уроків додалися тренування з легкої атлетики і зустрічі з друзями, все ж таки як мінімум один раз на тиждень я знаходив декілька годин для спілкування зі своїми дорослими друзями. Знаходжу і тепер, коли вчуся на першому курсі.